Перейти до контенту
0 800 507 028
Новини

Історія "Фантома". Від захисту Банкової до штурмової роти ТрО

Українська правда 79 переглядів

У свої 33 роки Олексій Фандецький пройшов складний шлях від антигероя Майдану до легендарного бойового командира штурмової роти. Його знають далеко за межами рідного 130-го батальйону 241-ої бригади Сил територіальної оборони Києва.

Історія бійця на позивний “Фантом” вражає багатьма фактами, карколомними історичними поворотами та подіями, безпосереднім учасником яких є наш герой. Те, як він її розповідає, аналізує події та робить висновки – яскравий приклад аналітичного мислення. І нехай читача не вводить в оману проста мова Олексія. 

За кожним словом командира чітко прослідковується вміння працювати над помилками і бажання бути зі сторони правди, бути зі своїм народом і захищати країну. Навіть коли країна і народ не завжди його розуміли та підтримували. Але про все за порядком.

Майдан

1 грудня 2013 рік

“Я стою в четвертому ряді на Банковій.

Там були хлопці, які брали ланцюги і просто лупили наших солдатів. Заливали фарбою, підпалювали. Почали стріляти салютами.

Буквально за 30 хвилин з четвертого ряду я опинився в другому! Тобто наших просто виносили з розбитими шоломами. 

Бруківка летіла так сильно, що мій тісний шолом, який ледве налазив мені на голову, від удару сів до кінця. Напевно лише це мене і врятувало від струсу мозку.

Ми були без щитів, ми були без нічого, просто стояли як стояли. Позаду автобуси “Беркута”, а вже за ними – сам “Беркут”. А ми стояли перші. Без нічого. І нас клепали”.

Тоді Олексій служив у Внутрішніх військах. Тоді ще президент Віктор Янукович вивів силовиків на Банкову, аби спинити мітингувальників. Останні вимагали покарати винних у побитті студентів на Майдані Незалежності у Києві 30 листопада 2013 року. 

Основною вимогою мітингувальників було звільнення причетних до цього посадовців.

Це були перші тижні протестів, які зараз відомі як Революція гідності.“Пригадую, по новинах я побачив, що “Беркут” застосував спеціальні засоби проти студентів. У цей час ми не думали, що нас будуть використовувати якимось чином. Ми розуміли, що це були неправомірні дії проти нашого населення. Але тоді по телеканалах показали, що і мітингувальники спровокували “Беркут”.

Після цих слів у багатьох “закипить” кров. Всі без винятку пам’ятають ту лють, яка охопила мільйони людей після розправи над студентами. Це були перші жертви режиму Януковича серед мітингувальників. 

Втім, інформацію про подію доносили у викривленому вигляді. Практично всі основні телеканали транслювали вигідну для влади позицію. Продажні продюсери та редактори формували верстку новин, а покірні ведучі з єхидною посмішкою вимовляли слова про “провокаторів” та “екстремістів”, які чинять безлад у центрі столиці.

Командири в казармах постійно підкреслювали жорстокість “радикалів” і всіляко налаштовували солдатів проти мітингарів. Аби розізлити Внутрішні війська, їх поставили охороняти Банкову без щитів перед розлюченим натовпом. Тоді як “Беркут” заховався за спинами ВВшників. І лише час від часу вибігав для розправи та побиття.

“Це було мєсєво, спровоковане “Беркутом” та ультрасами. У підсумку наклепали нам. Але в цей момент отримали всі. Навіть і ті, хто просто прийшов підтримати опозицію чи подивитись на мітинг. Ну, і, звісно, журналісти також. Пригадую момент на одному з каркасів між другим і першим поверхом комітетів Верховної Ради: один з “Беркутів” підбіг до телеоператора, смикнув за рукав і кинув собі під ноги”.

На цих словах Олексій помітно нервує. Він хоче розповісти іншу історію, яка закарбувалась у його пам’яті. Альтернативним джерелом інформації тоді була вулиця. Саме від людей Олексій дізнавався правду, яка його дуже цікавила.

“Ми тоді стояли в арках поблизу Адміністрації президента. До нас приходили люди і приносили чай. Були такі моменти, що приходили дівчата побалакати. Я це пам’ятаю як зараз. Говорю з другом телефоном, а тут дівчина читає вірш. Я відволікаюсь, а вона така обурена каже: “Ей, слухай мене, чувак, взагалі то я тобі читаю вірша!”. Я тоді як по команді відклав слухавку, вибачився і завмер. Далі уважно слухав поезію”.

Олексій Фандецький на посту біля АП під час Революції гідності (Фото: Уніан)
Олексій Фандецький на посту біля АП під час Революції гідності (Фото: “Уніан”)

Таке живе спілкування з людьми робило з безликих солдатів у формі людей. Особливо тепло і з усмішкою Олексій згадує випадок, коли під час акції “Не бий! Кохай і захищай” до нього підійшли журналістки та ведучі телеканалу “1+1”.

“Дівчата тоді прийшли в українських строях зі стрічками у волоссі. Я пам’ятаю, що забрало в моєму шоломі западало. Не відкривалось повністю. Через це їм було дуже незручно мене поцілувати в щоку, але їм це якось вдавалось. Діставали до мене”. (Сміється)

А далі Олексій дуже переживав. Світлини з ним та дівчатами з 1+1 миттю облетіли інтернет. А на той час у нього вже була дівчина – Юля. Переживав, що приревнує. Олії у вогонь підлили і співслужбовці.

“Хлопці казали: “Ну все, ховайся! Майдан – це тобі буде дрібничка на фоні того, що зробить з тобою вдома дівчина”. Якщо чесно (сміється), я тоді реально злякався. Дзвоню Юлі і кажу: “Киця, тут приходили дівчата з 1+1, це була акція, казали, що ми повинні підтримувати наш народ. Ну, і там мене поцілували в щоку… я не хотів, але в мене не було виходу”.

Акція "Не бий! Кохай та захищай". На фото одна з учасниць цілує Олексія
Акція “Не бий! Кохай та захищай”. На фото одна з учасниць цілує Олексія

Схоже, Юля тоді повірила коханому. Тепер вона його дружина, у подружжя двоє дітей.

Юля відіграє надзвичайно важливу роль у становлені Фантома як особистості. Допомагає долати депресії, спершу під час реабілітації після бойової травми в ході АТО, а тепер після важкого поранення на півночі Харківщини. 

Між Олексієм і Юлею існує домовленість: говорити одне одному правду, якою б гіркою чи важкою вона не була. Це і є той міцний фундамент, на якому стоїть їхній союз, і саме ця домовленість допомагає подружжю успішно долати важкі випробування під час війни.

Юля та Олексій Фандецькі
Юля та Олексій Фандецькі

Після Майдану, зізнається Олексій, довго не міг прийти до тями. У нього виникло упереджене ставлення навіть до державної символіки. Каже, що сприймав синьо-жовтий прапор неоднозначно. Бо саме під цим прапором його били мітингувальники. Саме державна структура його змусила виступити проти власного народу. 

Відкинутий усіма, Олексій важко переживав свою травму. У цей же час зіграти на емоціях солдата намагались і спецслужби РФ. Каже, чи не щодня йому, як і багатьом його друзям, з якими був на Майдані, телефонували і пропонували втричі більшу зарплату, квартиру та новий статус, тільки вже в окупованому Криму. Дехто таки погодився… Олексій відпочив, отямився, подумав і зрештою сказав: ні. Далі почалась війна.

АТО

Квітень 2014 року

“Дзвінок. В трубці чую: “Потрібно їхати в АТО”. І я такий задумався на декілька секунд і кажу: “А погнали!””.

Олексій не поспішає вдаватись до патріотичного підґрунтя свого вчинку. Каже, просто відчув, що потрібний там.

“Для мене важливо було, що туди їде мій кум, молодший на чотири роки. Думаю, якраз за ним придивлюсь і сам поїду”.

На позицію добирались гелікоптером. У той день у повітря піднялись дві “пташки”. В одній був Олексій, в іншій – генерал НГУ Кульчицький. Коли стало відомо, що гелікоптер підбили, в командуванні спершу подумали, що загинула саме група з Олексієм, але потім стало відомо, що сепаратисти підбили гелікоптер генерала.

Разом із Кульчицьким над Слов'янськом, 29 травня 2014 року, загинули 11 бійців спецпідрозділу МВС
Разом із Кульчицьким над Слов’янськом, 29 травня 2014 року, загинули 11 бійців спецпідрозділу МВС

“В нас була позиція на нулі. До нас нічим не можна було дістати, тільки вертольотом. Але вертольоти тоді часто збивали. Пригадую, за тиждень – сім штук. Через це ми і сиділи без нічого. Їжу нам возили місцеві. Якби не наші люди, ми б взагалі нічого не їли.

Один хлопець, якого ми пропускали на посту, побачив, як ми до нього добре ставимось, і так розчулився, що поїхав до себе додому в Артемівськ, зібрав всю консервацію, яка була в нього у погребі, і привіз нам. 

А ще бабця була. Вона молоко нам возила на велосипеді. За раз могла до 20 літрів притягнути. Я їй кажу: “Ви ж їздите до нас, ризикуєте”. А вона мені: “Та ж не пропадать молочку. Я оце виїжджаю в Слов’янськ на базар, і це ж ходять ці сєпаратісти, а я їх бачу ще здалека, і зразу беру і виливаю молоко, щоб їм не віддавати”. Така потужна була бабушка!

Тобто нас щиро підтримували люди. І в цей момент я подумав: ми всі – одна нація. Ми робили корисну справу. Пригадую 23 липня 2014 року  День прапора. І в цей момент я зловив себе на думці, що змінив своє ставлення до своєї країни і державної символіки. 

В той день я пішов на блокпост, зробив з прапором фото і підписав у соціальних мережах: “Любіть Україну”. Це була моя перша свідома світлина з прапором. Мені тоді було 24 роки”.

Олексій Фандецький з прапором на блокпосту
Олексій Фандецький з прапором на блокпосту

Олексій пригадує, що саме в той момент зрозумів: щоб перемогти, доведеться воювати не лише з іноземними ворожими військами, а й з колишніми друзями та колегами, які зрадили присягу і перейшли на сторону так званих “ДНР” та “ЛНР”.

Утім, військова служба в АТО раптово перервалась у тому ж таки 2014-му році, влітку. Олексій отримав бойову травму хребта. Спершу запалення, а потім защемлення нервового каналу ноги. Кінцівку відняло, сам нерв почав відмирати. 

Бійця терміново евакуювали гелікоптером на Ізюм, далі на Харків. Звідти літаком на Київ. Упродовж року Олексій переніс дві складні операції на хребті. Це змусило його залишити службу. І в цей момент 25-річний молодший лейтенант знову отримав “під дих” від держави.

“Хоч моя травма і була набута у зв’язку з захистом Вітчизни, у медичному висновку так і було написано, але в командуванні закрили на це очі. Мені дали 25 чи 35% втрати працездатності. Жодних компенсацій не було, нічого. І з таким формулюванням мене звільнили. Просто так!Після звільнення я розчарувався у службовій структурі. Але вже тоді я навчився відокремлювати своє ставлення до держави в цілому і до силових органів зокрема”.

Спроба повернутись до цивільного життя

З віком і досвідом Олексій починає помічати більше деталей, аналізує інформацію, реальний стан на лінії зіткнення, його розчаровують мляві бойові дії на фронті. 

На цьому тлі, у 2016 році, вирішує зав’язати з військовою службою цілком. Йде у бізнес. Там він відкриває ще один свій талант – підприємця у сфері поліграфії.

Аби зрозуміти тонкощі процесу ходить по цехах і вивчає всі деталі виробництва: тиснення, виготовлення палітурок, друк. Тепер він вміє відрізняти на дотик десятки, якщо не сотні, видів паперу.

“Ми робили елітний друк. Наприклад, вам потрібно для реклами зображення корови на фоні гір. Ми не бавились у фотошоп. Я їхав на ферму, шукав три різні корови, висилав фото замовнику, він обирав одну з них. Я її купляв і віз на локацію для зйомки. Все було по-дорослому”.

Бізнес успішно розвивався навіть у період коронавірусу. Міцна сім’я, чарівна дружина, двоє діточок і прибуткова посада успішного менеджера. 

Здавалося, так буде завжди. Військова кар’єра позаду. Але раптом почалася повномасштабна війна. Вибухи перших ракет назавжди змінили життя мільйонів українців, серед них був і Олексій. Але він, на відміну від багатьох, був готовий.

Повномасштабна війна

“Я завжди аналізую. Я аналітик (сміється), не глобальний, а такий – домашній. Я часто дивився російські джерела інформації. І коли я почув фразу “Мы будем принуждать к миру”, тоді я такий: “Ага!”. Справа в тому, що цю фразу вони вже використовували у 2008 році, коли була анексована частина Грузії.

Я все зрозумів ще 21 лютого. Кажу дружині: “Треба заправити машину, зробити тривожну сумку, підготувати дітей, буде війна”.

Олексій вивіз свою сім’ю на захід України, а сам повернувся до Києва. Відтоді для нього почалась велика війна.

Майбутній командир потрапив у Солом’янську районну державну адміністрацію. На той час приміщення було переповненим. Добровольці отримували зброю, волонтери звозили необхідні речі та їжу.

Командування батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ розмістили в підземному паркінгу. Тут було все: пункт прийому новобранців, склад, зв’язківці та нарадча кімната для ухвалення оперативних рішень. 

У перші дні війни люди працювали практично без сну. Для невтаємниченого ока атмосфера нагадувала хаос. Насправді тоді відбувалась планомірна робота, в якій поставав ще один потужний батальйон нового роду військ ЗСУ – Сил територіальної оборони. 

Саме до лав ТРО Києва і вступив колишній нацгвардієць та успішний фахівець у сфері типографії Олексій.

За лічені години в складі 130-го батальйону Сил ТРО Києва сформували боєздатну групу для виконання спеціальних операцій, до якої увійшли найдосвідченіші бійці. Олексій був одним із них.

Нині чоловік пригадує позивні усіх, хто потрапив в “спецназ” батальйону: “На чолі був “Скорпіон”, далі “Мажор”, “Лис”, “Турок”, “Оскар”, “Фермер”, “Док”, “Семірка”, “Матвій”, “Сіль”…””Принцип 9-ої штурмової роти, яку ми cформували в 130 батальйоні Сил ТРО Києва, такий: насамперед ми дивимось не на те, який ти вправний боєць, як ти влучаєш у 5 копійок на 300 метрів, а яка ти людина. Тобто перший критерій – людяність. І це найголовніше”.

Саме про людяність мова піде далі. Під час окупації Бучі “Фантому” вдалось евакуювати понад тисячу цивільних мешканців. Тоді всі вони опинились у замкнутому кільці. Довкола росіяни чинили масові вбивства, зґвалтування і тортури.

“Я сам прожив 5 років у Бучі, і в мене там було багато друзів. І я хотів якось їм допомогти. Хотів їх звідти витягнути. Я намагався з ними постійно підтримувати зв’язок. Ми тоді спільно з СБУ пропрацювали можливі напрямки евакуації. У той час люди стояли біля міської ради Бучі, мерзли і не знали, що їм робити. 

9 березня ми на Романівському мосту допомагали людям, які йшли пішки, переносити їхні речі, а також домашніх улюбленців: котів і собак. Було дуже багато людей з інвалідністю, які не могли самостійно рухатися. Ми їх так на візках і переносили.

Пригадую, що під ногами тоді били стрімкі потоки, було слизько і небезпечно. Пригадую, дуже переживав за бабцю, яку ми несли на ношах, боявся втратити рівновагу і впасти. Хвилювався не за себе. Бо я то ще якось випливу, а бабця як?”.

Евакуація людей з Ірпеня та Бучі
Евакуація людей з Ірпеня та Бучі

Водночас Олексій розпитував місцевих про ситуацію в Бучі і планував повномасштабну операцію з метою евакуації більшої кількості людей, цього разу на транспортних засобах.

“Ми дізналися, що з Бучі є шлях через Білогородку. Тоді я знову зв’язався з друзями і повідомив їм маршрут. Я сказав їм взяти білі простирадла і обмотати всі машини. Щоб у вікнах була біла тканина і всюди написи “Діти” та “Люди”. Дав розпорядження формувати колону і по команді виїжджати. 

Тим часом люди почали обдзвонювати один одного і пропонувати приєднатись до колони. Спершу ми передбачали, що це буде 15-20 машин, але виявилось набагато більше. На старті це було 50 машин, далі – 150, у підсумку всі 300. 

В кожній машині мінімум п’ятеро людей. У деяких авто пасажири лежали вздовж сидінь на колінах, набивались битком, хто як міг. Маленькі діти принишкли, старі і немічні з широко розплющеними очима дивились на українських солдатів. Навіть досвідчені водії помітно нервували. 

Я їхав назустріч колоні. Дорогою, на кожному пості залишав радіостанцію і просив запам’ятати мій позивний. Усі рації були налаштовані на одну частоту. Словом, ми рушили назустріч.

Як проїхав останній пост, думаю: буде як буде, їдемо до першого зорового контакту з противником. Пригадую, як ми зраділи, коли першими побачили саме наших людей. 

Це була вражаюча колона, простирадла тріпотіли на вітрі. У мене аж мурашки тоді по тілу… Було дуже душевно, приємно було бачити це все і розуміти, що в нас вийшло! Я тут же передав всім постам, щоб закрили смугу зустрічного руху. І колона по всій ширині дороги пішла в напрямку Києва”.

Вдячна жінка напередодні евакуації обіймає Фантома
Вдячна жінка напередодні евакуації обіймає “Фантома

Від цієї історії справді мурашки по тілу. В уяві постає безліч талановитих кінематографічних драм, але ця за рівнем психологічної напруги заслуговує на особливу увагу. Як і її безпосередній організатор.

Саме тоді позивний “Фантом” вперше прозвучав на всіх бойових постах від Бучі до Києва. У командира більше не було сумнівів, образ чи недовіри. Натомість глибоке переконання, що чинить правильно, чинить жертовно і послідовно. Це був глибокий та осмислений вчинок людини, яка свідомо прийшла на війну, щоб захистити своїх людей та державу від окупантів.

“Я на війні завжди притримуюсь того, що неважливо скільки ти вбив рашистів, а важливо, скільки ти вберіг людей. Справжній командир повинен, по-перше, дбати про життя цивільних та солдат, а вже по-друге – виконувати завдання. 

Один і той самий наказ можна виконати у декілька різних способів. Я завжди обираю той, який максимально збереже життя людям. Тоді в Бучі – це було 300 автівок, мінімум по п’ять у кожній. Всі ці люди були не зґвалтовані, не вбиті і не скалічені, а врятовані. Це фантастично!”.Після евакуації люди плакали і дякували за порятунок. А за деякий час Фантом почав отримувати від них листи, сповнені вдячності, які передав у батальйон. І саме за цей героїчний вчинок Олексій Фандецький нагороджений державною нагородою – Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Запеклі бої

130 батальйон Сил тероборони Києва з перших днів війни завжди був на передовій. Вмотивовані, добре навчені та достатньо екіпіровані бійці відчували потребу рухатись далі. 

Після остаточного звільнення Київщини від російських окупантів, на початку квітня батальйон рушає на Харків. Тут почнеться нова сторінка підрозділу. 

Запеклі бої впродовж всього літа. Бої на Північній Салтівці, евакуація мирного населення з Циркунів і зрештою бойове розпорядження висуватись впритул до кордону з Росією. Тамтешні села були під окупацією, а інші під щільним артилерійським вогнем.

Штаб окупанти обладнали в Козачій Лопані, звели надійні окопи та бліндажі і постійно штурмували сусідні села: Кочубеївку та Дементіївку.

Саме Дементіївку визволяв 130 батальйон разом із суміжними підрозділами. Там відбулися героїчні бої під час контрнаступу окупантів. 

Тоді командування ЗСУ поставило завдання зберегти оборонні рубежі на далеких підступах до Харкова. Саме в Дементіївці точилися найдраматичніші та найзапекліші бої, про які розказує Фантом.

Дементіївка

Позиції в селі Дементіївка, що на півночі Харківщини, не можна було здавати. Неподалік – стратегічна висота. Заволодівши нею, росіяни могли би відновити шквальний артилерійський обстріл мирних кварталів Харкова. Фантом це добре усвідомлював.

Довкола безперервно гриміли вибухи, ландшафт вулиць змінювався до невпізнаваності кожні пів години. З мапи місцевості зникали будинки, дерева падали поперек дороги, рація з різних позицій хриплим голосом повідомляла: “У нас двісті”, “У нас три триста”, “Машина з пораненими потрапила під обстріл”, “Пі..ари заходять на перше СП”, “ДРГ на дванадцяту годину”… 

Стіни та бліндажі більше не рятували від важких 152-міліметрових снарядів та залпів градів. 

Наслідки обстрілу села Дементіївка
(Фото: кадри з дрона)
Наслідки обстрілу села Дементіївка (Фото: кадри з дрона)

Але навіть коли декому здавалось, що все втрачено, Фантом зберігав спокій.

Командир вийшов на подвір’я старої сільської хати, присів на порозі й обперся на одвірок. У хатинці вже не було шибок у вікнах, зате дах усе ж тримався купи. Сюди дивом досі не влучив снаряд. 

Господарі не так давно покинули домівку, поспіхом, під час евакуації. Домашня живність жила своїм життям. Налякані сірі гуси збились у зграйку. “Колись давно ці птахи вміли літати, як би це зараз їм знадобилось!” – подумав Фантом. Раптом шурхіт за рогом – знову вони! Стадо блукаючих контужених кіз. Експерти з виживання. Нутром чують, куди прилетить. Якщо вони тут – значить, все буде добре.

Навпроти виднівся мальовничий пагорб. На його схилі чорним згарищем стояли зруйновані вулики. Це все, що залишилось від пасіки. 

“Мертві бджоли не гудуть”, – раптом згадався мотив пісні. На кінчику язика з’явився ледь помітний солодкий присмак квіткового меду. Його тут було вдосталь у кожному погребі. Розлогі степи, круті балки та озера, порослі очеретом та густо всіяні ряскою. 

До вторгнення тут був райський сховок для місцевих жителів та дачників. Нині все це хочуть загарбати росіяни. Але хто ж їм віддасть цю красу?! Потрібно битись до останнього. Водночас донесення розвідки були невтішні:

“Я отримав за даними радіопеленгу місце розташування ворожих груп, які готуються до штурму. Про це в Дементіївці знав тільки я. Нікому не казав, щоб не було паніки.

Я бачив, що буде удар по лівому флангу села, так як я і передбачав. Але я вчасно помітив і інше, завдяки даним аеророзвідки. Що рашисти підтягнули групи до кожного з моїх постів. І в цей момент мені став зрозумілий їхній план наступу. Вони вирішили масовано вдарити з однієї сторони. 

У цей момент будь-який командир, який сліпо керується статутом, дасть команду резерву з інших постів підійти на точку прориву. І таким чином з усіх постів буде відтік сил. До прикладу, на позиції 8 людей, з них 4 – це резерв, який піде на підсилення. І саме в цей момент ворог планував атакувати ці послаблені позиції з усіх боків одночасно. Там було одразу 6 ворожих груп”.

Як ви вже, мабуть, здогадались, Фантом вчинив зовсім по-іншому. І тим самим шокував росіян. 

“Я тоді подумав: якщо ви хочете гратися так, то добре. На цю провокацію я не піддамся. Даю наказ лівому флангу тримати оборону самостійно і не відступати, лише у випадку, якщо будуть поранені для евакуації. Їх потрібно забрати за будь-яку ціну. 

Як ви думаєте, для чого я це зробив? Так, по-перше, ми своїх не залишаємо. По-друге, у разі відступу я мав бути певен, що в зоні потенційного ураження нашої артилерії не буде моїх людей. Поранених в тому числі. Якщо я певен, що там немає наших, у мене картбланш – даю координати арті, і вони б’ють туди, де раніше стояли ми, звідки довелось відступити. 

Всім іншим повторив наказ – ніхто нікуди не біжить на підмогу без мого наказу. Але росіяни не знали, що в мене, кромє постів, були дві окремі мобільні групи, які виходили на підсилення за умов вогневого контакту з противником. При цьому всі фланги були прикриті, кожен пост тримав кругову оборону”.

Однак у той день натиск противника був шаленим. Паралельно з артилерійським обстрілом працювали танки та міномети.

Під прикриттям шквального вогню ворог підійшов впритул до наших позицій. Перші втрати: вбиті та поранені. Почався наш відступ. Але навіть за таких обставин евакуація не припинялась.

“Чую по рації: “12 трьохсотих”. Усі вони підійшли до точки евакуації на “Гніздо один” (назва позиції – УП). Там було ще троє. Хто сидів, хто лежав. У кожного були різні поранення. У декого легкі, в інших дуже складні. Усі вони збились докупи. 

Так робити не можна. Це помітили рашисти і вдарили з міномета 120-го калібру. З 15-ти поранених вижило лише 3. Після цього почалась паніка. Були спроби самовільно відступити. 

Тоді я нагадав, що такого наказу не було. За нами 90 бійців, якщо ми відступимо, вони всі помруть. І вони це знали. Я відправив оперативну групу на підсилення. Ми зафіксували рубіж, і тоді зайшла інша резервна група бійців на евакуацію. 

У підсумку ми евакуювали 30 трьохсотих і 7 двохсотих – і це під час штурму противника. До цього часу в ярку стоїть наша машина. В ній їхали восьмеро 300-х сотих. Прилетіла міна, всіх на швидкості знесло у вирву. Хлопці, ризикуючи власним життям, побігли за іншою машиною. Всіх перезавантажили і таки вивезли. За моєю інформацією, жоден трьохсотий тоді не загинув”.

Поруч із розтрощеною автівкою евакуації. Один із командирів оборони Дементіївки з позивним "Бот"
Поруч із розтрощеною автівкою евакуації. Один із командирів оборони Дементіївки з позивним “Бот”

Ворог зумів пройти вглиб нашої оборони і змусив відступити українські війська з лівого флангу. Окупанти оточили село з усіх сторін. Тоді ситуація виглядала безнадійною. Але не для Фантома. У рацію для зв’язку зі штабом доповів коротко:

“130 батальйон не відступить, село не здамо! Приготуйте артилерію відпрацювати по заданих координатах”.

Пообіднє сонце почало сліпити очі, краплі поту падали на екран планшета. Важкі плити бронежилета прилипли до тіла разом із одягом. Це було колосальне фізичне та психологічне навантаження. Втім, до вечора ще було дуже далеко. Аби прожити цей день до кінця, ще потрібно постаратись. 

Вже завтра довгоочікувана відпустка, вдома чекає дружина та діти. Треба вибиратись самому і разом з тим вибити ворога з села. Фантом починає діяти. 

Він звик, як командир, йти попереду, стріляти на ураження і в ближньому бою доводити свою перевагу. Але цього разу він опанував емоції. Не зрушив з місця ані на сантиметр.

У нього на колінах лежали два планшети з мапами місцевості. Ліворуч – зв’язок з артилерією добровольчого підрозділу “Кракен”, на правому – штаб артилерії НГУ. Фантом провів пальцем по екрану, виміряв відстань, підняв рацію і чітко продиктував координати:

“По селу перед яром сто метрів. Вогонь градом! У відповідь: “Ти серйозно? В тебе ж там люди! Це ж ваші позиції!”. Я кажу: “Ї*баш їх! Наші відійшли”. 

Всім своїм передаю: “Хто поруч – залягти в окопи! Голови не висовувати! Якщо летить по вас – передавайте”. За хвилину-дві чую прихід граду. В мене аж труситься все довкола. Я кричу нашим: “Це по нас?”. У відповідь: “Ні-ні, все нормально”. 

Тоді артилерія НГУ влучила просто по орках, які спускалися в яр. Вони їх буквально переорали.

Я кажу: “Ще одну касету туда!” Знову прихід. А “Кракени” навздогін закріпили пострілами з 122-мм гармат Д-30. Наші коптерщики за всім спостерігали з неба, потім розповіли, що це був Армагеддон. Геєна огненна. Земля горіла під ногами в окупантів”.

Житель Дементіївки на подвір'ї свого зруйнованого будинку після деокупації села
Житель Дементіївки на подвір’ї свого зруйнованого будинку після деокупації села

Так, здавалося б, з безвихідної ситуації, Фантом разом із бійцями 130-го батальйону Сил ТРО Києва вийшов переможцем. Те, що мало стати поразкою для нас, обернулось “судним днем” для окупантів. Ворог із величезними втратами відступив.

З таких, хоч і локальних, втім, від того не менш запеклих битв, складається велика картина успіху ЗСУ в обороні держави. І вже очевидно, що Сили ТРО в цьому процесі відіграють одну з ключових ролей.

І це попри те, що станом на початок війни в багатьох підрозділах Сил ТРО основна маса бійців не мала спеціальних військових навиків. Це були люди різних цивільних професій.

Тоді як по іншу сторону фронту проти нас воювали куди досвідченіші та добре навчені російські солдати: морпіхи та “вагнерівці”.

“Я можу впевнено сказати, що моя 7 рота в складі 130-го батальйону – одна з найкращих в Силах ТРО. Загалом наш підрозділ за ці вісім місяців війни став набагато досвідченішим. З розумінням правильної війни. Тепер ми здатні не лише вести оборонні дії в окопах, у нас є штурмовий досвід. Я б навіть сказав, що кожен з наших хлопців готовий до виконання будь-яких завдань. 

Нам доводилось працювати на рівні з бійцями ССО (Сили спеціальних операцій). Якщо раніше ми були слабшими за багато інших регулярних підрозділів ЗСУ, то зараз навпаки – ми йдемо попереду. Як ви думаєте чому? Все просто.

В нас в ТРО більшість добровольців – це зрілі, досвідчені та реалізовані в цивільному житті люди. Є і багато учасників бойових дій. І цей сплав досвіду помножений на відвагу ми принесли разом із собою на війну. Тепер наші дії ефективні, нестандартні та призводять до поразки ворога”.

На цих словах, на третій годині інтерв’ю, сіла батарейка в диктофоні. Але на обличчі Фантома я не бачив втоми. Його очі блищали, а жвавий погляд лише видавав той інтерес, з яким він занурився в недавні спогади. Старшому лейтенанту ЗСУ є про що згадати, але ще більше на нього чекає попереду. 

І це попри те, що наша зустріч відбулася після важкого поранення на передовій та операції в одному зі шпиталів Києва. Однак Фантому не звикати. Він вже повертався на фронт після травми – повернеться і вдруге. 

Одного разу Олексій Фандецький вже втрачав віру в людей та власну державу, але віднайшов в собі сили повірити знову, і саме тому зумів стати легендарним Фантомом. Тепер ця віра та вдячність сотень врятованих душ та повага бойових побратимів супроводжує воїна на його шляху.

“Зараз приїхала свіжа партія мобілізованих з Росії,. Наше завдання – їх всіх “могилізувати”. Тобто є робота.

Загалом у мене є три конкретні цілі: перша – виграти війну, друга – максимально зберегти життя своїх людей і третя – заслужено отримати звання “Героя України”.

Автор: Мирослав Откович

Великі битви” – спільний проєкт Сил територіальної оборони України та “Української правди”. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни.

Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити події кожного з ключових епізодів цієї війни. Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність.

Новини

«Дякуємо, ветерани»: в  Україні розгортається інформаційна кампанія вдячності Захисникам і Захисницям України

Проєкт ініціювало та розробило Міністерство у справах ветеранів України

Захисник із Краснограду отримав нагрудний знак Командувача Сил ТрО «Щит Територіальної Оборони»

Під час виконання бойових завдань на Бахмутському напрямку боєць проявив неабияку витримку безпосередньо на лінії зіткнення

Два БТР FV432 отримала 114 бригада Сил тероборони

Машини були переобладнані під медичний евакуаційний транспорт, що дозволить забезпечити безпечну і швидку евакуацію поранених з поля бою

Воїну 115 бригади Сил ТрО Олексію Циханюку посмертно присвоїли звання Героя України

В ході жорстокого бою наші бійці відбили дві хвилі ворожого наступу. Не витримувала зброя, але наші бійці стояли до останнього

Дізнатись більше