Становлення воїна

Роман із позивним «Борода» – військовослужбовець одного з батальйонів 124-ї бригади Сил територіальної оборони. До війни чоловік працював висотником, будував та ремонтував будівлі.«Моя професія досить потрібна в інших країнах. Були пропозиції, можливості поїхати працювати закордон, але Україна ближча до серця, тут теж можна заробляти, аби руки на місці були», – розповідає Роман про життя до повномасштабного вторгнення.24 лютого Романа розбудила дружина, яка почула вибухи. Зрозумівши, що почалась війна, Роман пішов до військкомату. «Я сам із Вінничини, тож довелося почекати, поки розподілять, тому що черга з українців була величезна. Усі хотіли захищати Україну».

За спеціальністю «Борода» сапер і добре знає своє діло, на його рахунку вже багато розмінованих ділянок та не менше учнів, яких він тому навчив. «Перемога за нами буде, бо ж займаємся ми бравим ділом – захищаємо нашу землю, наших людей. Будемо гнати ту скотину до самої москви і заспіваєм «Червону калину» на їхній червоній площі. Після війни в мене буде багато роботи, як і в будівельника, так і в сапера, але ми з тим впораємось».

Женя, позивний «Лев», 34 роки, родом з Івано-Франківщини. До війни разом з сім’єю жив та працював в Чехії, але коли почалася війна – приїхав до України, щоб вступити до лав Збройних сил та захищати свою державу.

Зараз Женя в мінометному підрозділі 76 батальйону на посаді розвідника у 102 окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ. Його завдання – знайти ціль та передати координати навіднику міномета.

В підрозділі є на озброєнні 82-мм та 120-мм міномети. Хоча це і стара радянська зброя, сучасні високотехнологічні засоби допомогли зробити її більш ефективною. Женя розповідає про специфіку роботи мінометного підрозділу.

Спочатку дрон розвідує ціль і передає координати у спеціальне програмне забезпечення «Кропива», яке їх обробляє і з поправками на погодні умови дає вихідні дані для наведення міномета.

Після здійснення пострілу дрон розвідує куди попала міна, наскільки вона відхилилась від цілі, після чого «Кропива» дає нові дані для наведення міномета, вже з поправками.

Таким чином здійснюється стрільба з міномета. Дальність стрільби з 82-мм міномета – до 3 км, з 120-мм – до 7км. Женя каже, що працюють в основному осколково-фугасними мінами, які призначені для ураження живої сили ворога. Осколки розлітаються на декілька десятків метрів.

Після закінчення війни Женя має намір залишитися в Україні і брати активну участь у розбудові та зміцненні держави. Своє подальше життя пов’язує тільки з Україною.

Марія з позивним «Джаз» – бойовий медик одного з підрозділів нашого 207 батальйону тероборони ЗСУ, а до повномасштабного московського вторгнення – акторка київського Театр «Вавилон».

Як розповідає сама наша бойова посестра:

«Театр Вавилон – місце мого становлення. Я провела в колективі 9 років. Від студентки першокурсниці до керівника проектів з великою командою. І весь досвід, який я здобула в театрі – я застосовую в роботі і досі.

А зараз я військовослужбовиця. Насправді театр така універсальна річ. Деякі речі, які я вивчила на тренінгах з акторської майстерності застосовуються на заняттях з тактичної підготовки. І це було велике відкриття для мене!

Вавилон навчив працювати з людьми. Якщо можеш організувати трьох людей – далі кількість не має значення.

Вавилон завжди був місцем ціннісних орієнтирів. Ми грали благодійні вистави. Переказували кошти в фонди, коли культура донатів не була поширена від слова взагалі.

Ми грали вистави сучасної української літератури. Без нас більшість глядачів і не здогадувалась про таких авторів. Ми завжди були в центрі подій. Разом ходили на концерти, в кіно, літературні вечори і зустрічі.

І останнє. Я знаю, що в мене є люди. І що вони свої. Ми можемо не бачитись рік. Але в критичний момент вони будуть поруч. Дякую за це. Переможемо».

 

Олексій «Ірокез» захищає Україну у лавах Сил територіальної оборони ЗСУ. Обороняв свій рідний Ізюм на Харківщині, згодом воював на Бахмутському напрямку. Був кілька разів поранений.

Олексій з Ізюма. Навчався в Національній академії державного управління при Президентові України. У 2016 році пішов на контракт і поїхав в АТО. Згодом навчався на магістратурі Національної академії Національної гвардії України, потім служба у Нацгвардії, але після АТО почалися проблеми зі здоров’ям, зі спиною. Рік проходив реабілітацію.

«Я рік пожив цивільною особою, і почалася повномасштабна війна. 24 лютого 2022 прийшов в ізюмський РТЦК, взяв зброю, почав збирати свою групу — людей, які щось вміють, знають, хочуть. Більшість цих людей живі по цей час, під моїм командуванням, дякувати Богу».

Олексій захищав місто у лавах легендарного Ізюмського окремого батальйону територіальної оборони.

«Ізюм вже обійшли танки, pocіяни розстрілювали автобуси з цивільними, яких ми вивозили. Танк підбив автобус, я накрив собою жінку, і осколок потрапив мені у шию. Я без пам’яті впав. Разом з побратимом потрапив до шпиталю, бо в нього дірка в руці була, як велика-велика монета. 13 березня поранений потрапив до Слов’янська. Тоді все обійшлося. Всі дісталися до Слов’янського залізничного вокзалу. Потім, разом з ССО-шниками, малими групами не давали спокою pocійській армії, щоб вона боялась зайти до міста».

Про ті події згадує:

«Було нелегко: 40 вильотів авіації, артилерія, плюс автоматники, кулеметники, танки, все підряд летіло по місту. Тоді було прийнято рішення – якомога більше вивезти цивільних. Поки одна група тримала мости, інші вивозили людей. Ну, а потім відійшли, бо вже не було сенсу».

Під час звільнення Харківщини, зачищали села від ворога разом з “Холодноярською” бригадою, а потім з 30-ою зайшли в Ізюм. Трохи відпочили, а далі – бахмутський напрямок.

«У нас було завдання – взяти точку і утримати її. В той час у нас вже були поранені, але разом з 46-ою бригадою ми зайшли і утримували її вісім діб. Нас взяли в півколо, і як мені повідомили, за вісім діб ми взводом перекришили там батальйон ворогів. На ногах вийшло нас семеро. У мене нога наскрізь пробита була, але я на ногах стояв. Ми вийшли – і батальйон у ворогів закінчився. Ми виходили – уже було тихо, вже було нікому по нас стріляти».

Потім на іншій позиції відбили чергову атаку.

«Тоді в повітрі була купа дронів, і мені під ноги скинули 60-ту міну. Я вилетів з траншеї, наклав сам собі турнікети, три штуки, було перебито артерії на ногах. Я відмовився, щоб хлопці несли мене до машини евакуації, тому що до цього був щільний бій, і я не знав, чи залишились ще вороги на короткій дистанції. Віддав наказ вести бій, збити всі дрони, і по полю 450 метрів доповзав до машини евакуації».

«Ірокез» каже, що назад шляху нема, тільки вперед – до перемоги!

Впродовж 12 днів наша група у складі шести осіб утримувала визначені позиції в Бахмуті, а в останніх чотири доби доводилось обходитись з мінімальним запасом води та їжі, – каже військовослужбовець окремого батальйону 120 бригади Сил ТрО ЗСУ із позивним «Шурік». – Але найголовніше, що нам вдалося вийти без втрат. Мої побратими гідно виконали поставлені перед ними завдання.

До тероборони «Шурік» пішов добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. За освітою захисник – учитель, дев’ятнадцять років присвятив школі, а останнім часом змінив діяльність і працював перевізником. Родина з розумінням поставилася до його рішення стати в стрій та боротися із ворогом, хоча й із великими переживаннями, як за батька, чоловіка, сина та брата. Але всі вони знали, що інакше неможливо, і їхній захисник все одно піде. На той час для нього не було різниці чи то Сили ТрО, чи будь-який інший військовий підрозділ.

Наразі військовослужбовець – головний сержант першого стрілецького взводу 3 стрілецької роти окремого 168 батальйону 120 бригади Сил ТрО ЗСУ.

– Під час виконання бойових завдань у Бахмуті я очолював групу, – розповідає «Шурік». – Аби вороги не зайняли позиції ми здійснювали підриви певних об’єктів, допомагали побратимам з інших підрозділів, тримали позиції, опинилися в кільці, але вийшли з оточення.

За весь цей час група фізично і морально виснажилась, отримали незначні поранення та контузії. Тож наразі хтось знаходиться на лікуванні, а інші вже відновилися і продовжують нести службу на північному напрямку.

–  У мене превелике бажання звільнити нашу землю від загарбників, – каже військоввослужбовець. Очистити її, як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів. У війську я заради своєї родини, української землі та українського народу.

Пан Андрій на псевдо «Лисий» служить у Ківерцівському батальйоні Волинської бригади тероборони, яка продовжує успішно виконувати бойові завдання на сході України.

Зі шкільних років Андрій мав активну життєву позицію, займався спортом – рукопашним боєм, боксом, плаванням, легкою атлетикою. Здобував призові місця на міських та міжрегіональних змаганнях. А ще – захоплювався психологією. Тож згодом, паралельно з навчанням у Луцькому національному технічному університеті, закінчив військову кафедру (до речі, вже тоді був командиром навчального взводу) і здобув фах військового психолога.

«Лисий» служить у роті вогневої підтримки й відповідає за морально-психологічний стан особового складу:

– Мушу добре знати кожного бійця, його психологічні особливості, проблеми та переживання. Для цього регулярно проводжу індивідуальні бесіди. Велика увага також приділяється командирському та бойовому інформуванню особового складу. Адже важливо втамовувати інформаційний голод військовослужбовців.

Вдома на Андрія з Перемогою чекають батьки, кохана дівчина, старший брат і друзі. А ще – вірний чотирилапий товариш, німецький вівчар Барс. До речі, пес дуже хотів скласти компанію своєму господарю і поривався також «мобілізуватися» до війська. Але через поважний вік – 10 років – Барса таки переконали лишитися вдома.

Андрій не має жодних сумнівів щодо того, чим закінчиться ця війна:

– Ми воюємо за свою державу. Ми воюємо за своїх близьких. Зрештою, ми воюємо за життя. У нас іншого вибору немає, як здобути Перемогу в цій війні. І ми маємо боротися за усі окуповані ворогом території – за Донбас, за Крим. Бо кожен українець має право жити у вільній країні, а не бути рабом держави-терориста.

Для перемоги над ворогом одного запеклого бажання замало. Потрібні знання, навички та досвід, котрими охоче діляться старші товариші. Одним з таких є фаховий військовий Петро на псевдо «РПК», головний сержант одного із взводів 206-го батальйону:

«Коли в лютому ми прийшли, щоб долучитись до батальйону і нищити ворога, який вдерся до нас, тут зібрались усі: студенти, пенсіонери, бізнесмени. Більшість – без бойового досвіду, проте мали палке бажання захищати, бути корисними. Я ділюся своїми знаннями та вміннями, навчаю всіх, хто прагне розвиватися. Хлопці розуміють, що від навичок залежить їхнє життя і тому прислухаються, напрацьовують вміння, котрі є необхідною складовою нашого повсякденного військового життя.

Процес змін проходить невідворотно, бо всі усвідомлюють, щоб вижити в цій війні, потрібно бути ефективними воїнами.

Я захищаю добробут людей, котрі залишились вдома, щоб вони мали змогу вранці випити добру філіжанку кави, спокійно працювати, а діточки навчатися і не ховалися в бомбосховищах. Ми тут попереду, щоб у них там в тилу все було спокійно.

Я вибрав свій шлях і ним іду. А потім після перемоги ми повернемось додому і вип’ємо разом з ними по філіжанці запашної кави.

Перемога неминуча тому, що ми наполегливо йдемо вперед по своїй землі, адже це наша країна. Ми захищаємо своє. Рано чи пізно дойдемо до кордону, очистимо землю від ворогів, надаємо їм стусанів. Нехай повертаються до себе додому! Інакше ми просто повбиваємо їх, якщо самі не відступляться.

Сили для боротьби мені надають спогади про звірства російських окупантів, особливо загиблі українські діти. Ми маємо помститися за цих українських малюків, народжених для щасливого життя і вбитих ворогом. Навіщо така жорстокість? Якщо росіяни взяли зброю до рук, то мають воювати з військовими, а не знищувати беззахисних дітей. В цьому сенс нашої боротьби – помститися за всіх українських дітей: вбитих, зґвалтованих, покалічених і знедолених.

Ми обов’язково переможемо і повернемось додому!».