Перейти до контенту
0 800 507 028
Новини

"Донбас – це ми. І ми б'ємося за свою країну". Як тероборонівці боронять Бахмут 

Українська правда 72 переглядів

Проєкт Сил ТрО ЗСУ “Великі битви” відвідав Бахмут, в околицях якого багато місяців поспіль точаться запеклі бої. Нашою метою було розповісти вам про підрозділ, який тримає оборону міста від початку повномасштабної війни, але про який майже не згадують журналісти. 

Увечері двом розвідникам холодноярської бригади, які зайняли позицію в п’ятиповерхівці на околиці Соледара, прийшло підкріплення – ще четверо бійців. Позиція була, що називається, “за нулем”, у напівоточенні, складна і важлива. Ушістьох їм треба було утримати під’їзд порожнього, майже розтрощеного житлового будинку, який дуже хотіли захопити найманці пригожинської ПВК “Ліга”. 

Ніч минула відносно спокійно – працював ворожий снайпер, лунали поодинокі автоматні черги. Щойно почало світати, ворог пішов у наступ. Спершу малою групою з п’ятьох бійців – розвідка боєм, щоби виявити кількість оборонців, озброєння та розкрити вогневі позиції. Потім – потужний артилерійський обстріл і нова атака, тепер вже майже взводом.

Цей бій тривав шість годин без перерви. Найманці “Ліги” за будь-яку ціну намагалися зайняти під’їзд. Билися впритул, дистанція іноді скорочувалася до одного метра. Хлопці працювали спокійно та злагоджено, міняючи один одного на вогневих позиціях. Жартували, підбадьорювали.

Залишивши навколо будинку тіла своїх убитих, росіяни відійшли. Після короткої передишки – новий обстріл і нова хвиля атаки. І так 30 годин поспіль. Та попри це, противнику не вдалося ані вдертися у під’їзд, ані пройти далі в місто повз позицію оборонців Соледара.

Росіяни тоді втратили щонайменше два відділення лише вбитими. 

“Пацани, так а з якого ви бату?” – спитали вражені холодноярці, коли підкріплення вже йшло з позиції на відпочинок. Вони були впевнені, що з ними працювали бійці їхньої ж бригади, і здивувалися, коли ті представилися бахмутською теробороною. “Ну, ви реально *обнуті!” – приблизно так, за словами 30-річного командира мінометної батареї з позивним “Фізрук”, суміжники часто хвалили бахмутців. 

За те, що вони, маючи невеликий арсенал зброї, творчо та ризиковано вирішують складні бойові задачі. 

За те, що вчорашні шахтарі та шкільні вчителі роблять те, на що не завжди наважуються професійні військові. 

За те, що підрозділ тримав позиції навколо Бахмута з перших днів війни і відмовлявся виходити на відпочинок. 

Річ у тім, що всі вони місцеві. Це їхній дім, і відступати їм немає куди. 

Бійці однієї зі стрілецьких рот Бахмутського батальйону ТрО на бойовій позиції, архів Олександра Агаркова
Всі фото – авторів

Дивно, але про існування Бахмутського батальйону Сил тероборони не знають не тільки читачі українських медіа, а часто й бійці тих бригад, які працюють із бахмутцями у сусідніх окопах. 

Не знали і ми, доки про Бахмутський батальйон Сил ТрО у твіттері не згадали офіцери 93-ої механізованої бригади. Вони дуже хвалили бахмутських мінометників і наводили кадри, на яких ті влучно кладуть міну за міною точнісінько у російські окопи. 

Це змусило нас розшукати підрозділ. Їхня історія дивує і вщент руйнує російські пропагандистські наративи. 

“Донбас бореться за Україну. Ми – Донбас”

Роман із позивним “Грузин” командував тією четвіркою бійців, що так вразили холодноярців. Він успішний бізнесмен. До початку “повномасштабної” мав нічні клуби в Лимані та Сіверську на Донеччині. Впевнений у собі, веселий та рухливий чоловік середніх літ. Зайнявся саме цією справою, бо сам любить поспівати та потанцювати. Каже, йому подобається дарувати людям радість. 

Війна вщент зруйнувала його бізнес. Його рідне селище теж зруйноване і, на його думку, не скоро оговтається від пережитого. Вертатися вже немає куди, і після війни він планує з нуля почати бізнес, в іншому регіоні нашої великої країни. 

– Побудую нові заклади, ще кращі, ніж були, – каже Роман.

Грузин, бізнесмен, боєць Бахмутського батальйону тероборони

Але то після війни. А зараз він б’ється за свою країну і за свою малу батьківщину, яку вже вісім років ґвалтують росіяни. Каже, що 24 лютого не було жодних вагань:

– Що таке Росія, ми знаємо ще з 2014 року. Ми ж на Донбасі живемо і бачили своїми очима, що відбувається  хто винуватий, а хто правий. Тож рішення моє було однозначним. 

Зібрав речі і прийшов у бахмутський військкомат. 

І вже за пару місяців успішний бізнесмен перетворився на хорошого командира відділення та влучного стрільця. Сумнівів у своїй правоті, каже, не має. У бою, як і решта побратимів з його роти, вже не відчуває страху, все відбувається легко – звичайна робота, яку вони намагаються виконувати так само якісно, як і свою роботу в цивільному житті.

Помітно, що Роману це заняття не приносить задоволення, але він відчуває, що зобов’язаний це робити.

– От мені кажуть: ви ж людей вбиваєте. А я ще жодної людини не вбив. Бо ті, хто приходять на нашу землю, щоб вбивати наших дітей, жінок ґвалтувати, грабувати нас  це не люди. Люди такі речі не роблять. Це  нечисть. От ми і чистимо.

– Тоді в Соледарі ви бачили очі російських солдат? – питаємо ми.

– Так, бачили,  каже Грузин.  Були моменти, коли билися фактично впритул. І їхні очі були наляканими. Ми чули їхні радіоперемовини, і у нас склалося враження, що їх женуть силою. З криками, з матом: “Вперед, бл**ь! Я сказав, вперед!”. 

Попереду на нас йшли мобілізовані у старих, ще радянських бушлатах. А за ними позаду – “вагнерівці” у повному екіпі, з обвесами, з камерами, з колліматорами. Ми їх кладем, а їх женуть, і женуть, і женуть. До своїх військовослужбовців Росія ставиться реально, як до м’яса.

– Ви щось тоді казали росіянам?

– Welcome to Ukraine, sucka! – сміється Грузин.  Це взагалі лунає часто. Ми тримали вже понад десяток позицій навколо Бахмута, всюди точились запеклі бої. Тоді в Соледарі одному їхньому пропонували здатися в полон. Ми його поранили, він лежав від нас через стіну. Пропонували здатися, кричали: “Повзи до нас”. Не схотіла людина, що ж  граната зробила свою справу. Тут вже таке, пробачте.

Об фортецю Бахмута, як об гранітну скелю, вже шість місяців поспіль розбиваються хвилі атак переважаючих сил противника. І за весь цей час ворог, втративши тисячі бійців, зміг просунутися лише на декілька кілометрів. Дух українських оборонців, на думку Романа, набагато міцніший, ніж у загарбників.– Якщо б у нас з росіянами був паритет техніки та артилерії, ця війна давно би вже скінчилася нашою перемогою, – запевняє Грузин. – Нас уповільнює тільки те, що в них стволів у двадцятеро більше, ніж у нас. Але українські воїни дуже сміливі.

У формі та екіпіруванні Роман виглядає дуже природно. Здається, що у війську він почувається на своєму місці. Але коли ми питаємо його, в який момент він відчув себе вже не бізнесменом, а військовим, отримуємо неочікувану відповідь: 

– Знаєте, я й досі дуже не хочу себе відчувати військовим. Я хочу повернутися в те життя, в наше легке, світле, добре життя. Не бачу себе військовослужбовцем. Просто так зараз склалося. 

Я хочу жити в мирній країні, займатися улюбленою справою, ростити доньку, любити свою дружину. А це все хочу забути, як страшний сон. 

Я не військовий, ні. Просто добра людина, громадянин своєї країни, який зараз змушений робити всі ці неприємні речі. 

Роман вважає, що у лютому Донбас кардинально змінився. До цього частина місцевих мешканців симпатизувала Росії. Але вторгнення розвіяло ілюзії більшості східняків. Агресора, на його думку, тут тепер підтримують хіба що ті, хто несповна розуму. Вибір зроблено.

– Донбас бореться за Україну, – каже Роман. – Я  Донбас. І весь наш батальйон, вся наша бригада  це Донбас.

Невигадані шахтарі й трактористи

Пам’ятаєте російський наратив часів гібридного вторгнення про нібито “ополчення” з “шахтарів і трактористів Донбасу”? Під цією вивіскою Кремль ховав свою армію, яка окупувала частину українського сходу. Але, приїхавши у Бахмутський батальйон Сил тероборони, ми впевнилися, що шахтарі та трактористи, які взяли до рук зброю, щоб воювати за Донбас – це не міф. Проте воюють вони в українському війську за український Донбас. 

Значну частину Бахмутського батальйону складають якраз вони – місцеві шахтарі та трактористи. Прості роботяги, більшості з яких “крепко за сорок”, які у лютому або березні прийшли до військкоматів добровільно чи отримавши повістки. 

Багато хто з них до лютого намагався “триматися подалі від політики” і вважав росіян якщо не братським, то принаймні близьким за духом народом. Так було і у Коливана, ще одного учасника бою в Соледарі, з яким нас познайомив Грузин.

– Раніше до Росії я ставився інакше. Десь глибоко якісь симпатії таки були, – зізнається боєць із позивним “Коливан”. – Але, коли вони напали на нас, як фашисти, все помінялося. Тому, коли надійшла повістка, ані тіні сумніву не було – взяв рюкзак і поїхав. 

Коливан, шахтар, боєць Бахмутського батальйону тероборони

Коливан народився і жив у Торецьку. До березня працював там начальником дільниці на шахті “Центральна”. Віддав гірничій справі 33 з 52 років свого життя, зробив кар’єру, заробляв гідні гроші. Як керівник міг би скористатися “бронею” і залишитися на шахті, але, не вагаючись, пішов до війська.

– Я людина не військова, в армії не служив, – каже він.  Але коли викликали, одразу ж пішов. Бо треба ж захищати Батьківщину. Це обов’язок кожного. Як я міг не піти? Як би я потім міг дивитися в очі своєму синові? Де б я ховався? Та це навіть не обговорювалося. 

Його старшому синові 18 років. Сім’я чекає на батька у Дніпрі, куди Коливану пару разів вдалося приїхати у звільнення.

– Син мною пишається. Коли я приїздив до них, він просив не знімати форму. Каже: “Тато, ходи у формі”. 

Помітно, що і він теж дуже пишається сином.

– Він мені каже: “Тато, ти не проти, якщо я зроблю патріотичну татушку?”. Бере приклад з мене, хоче йти в армію. Мовляв, ти повертайся, а я піду служити. Але поки ранувато, хай ще вдома побуде. 

Його молодшій доньці ще немає й року. За нею Коливан дуже сумує.

– Коли йшов на війну, їй було 3 місяці. Вісім місяців я її не бачив. Коли через пів року приїхав у перше звільнення, донька мене не сприйняла, плакала два дні, боялася мене. Потім тільки звикла. Дитина росте, починає ходити, а я цього дива не бачу. Ну, то що ж, така вже наша доля.

Військова справа важка, вік дається взнаки, але Коливан не скаржиться, бо добре розуміє, навіщо він тут.

– Не молодий вже. За молодими не встигаю. Але намагаюсь тримати себе в тонусі. Все нормально, нормально.

Це заспокійливе “нормально” ми чуємо від нього багато разів під час нашої розмови. 

Розповідаючи про недавній тридцятигодинний бій в Соледарі, чоловік зізнається, що йому було страшно.

– Ми не герої, не буду брехати. Разом із тим, коли починався бій, всі заспокоїлися і працювали як єдиний механізм. Жалю до противника не відчували, сприймали це, як звичайну роботу.

– Донбас на коліна не поставити. Ніколи, – перевертає він ще один російський наратив.  Наша земля нас захищає. А ми  її. 

Його шахта, як і решта прифронтових шахт, зупинила видобуток, частково підтоплена, але теж не здається, працює. Коливан впевнений, що рідне підприємство вдасться знову поставити на ноги. Після війни планує повернутися до роботи, якій присвятив усе життя.

– Будемо все відновлювати, будемо знову піднімати Донбас. Заживемо ще краще, ніж жили. Буде все Україна. Ми змінилися, і країна зміниться. Взагалі по-іншому будемо жити.

Війна зібрала докупи сотні людей, які в цивільному житті не мали точок перетину і, швидше за все, ніколи б не лише не товаришували, а й не зустрілися. Як це не дивно, але лихо війни допомагає нам краще зрозуміти один одного. 

– Навіть уявити собі не міг, що у мене, шахтаря, буде друг бізнесмен, хазяїн нічних клубів, – каже про це Коливан.  Але от зустрілися, здружилися і добре дружимо вже вісім місяців. 

У нашого наступного співрозмовника, Сергія Анатолійовича, немає позивного. Йому 60 років, і він вважає дурнею у такому віці вигадувати собі нове ім’я. 12 березня він вийшов на пенсію й одразу ж записався в батальйон Сил тероборони. 

– А що робити на пенсії вдома? – назустріч запитує він на наше “Чому?”. – Треба якось допомагати. Треба захищати країну.

Сергій Анатолійович, тракторист, боєць інженерного взводу Бахмутського батальйону тероборони

З 1986 року чоловік працював трактористом у сільському господарстві в рідному Вехньокам’янському. Він і ще двоє працівників із його агропідприємства в березні добровільно пішли до Сил тероборони, але продовжують і тут працювати за спеціальністю. 

“Зброя” Сергія Анатолійовича – жовтий грейдер, які зазвичай використовують комунальники у більшості українських міст. Але тепер він не оре поля, а риє окопи – інженерний підрозділ, у якому служить Сергій Анатолійович, займається обладнанням позицій та укріпрайонів. 

На підступах до Бахмута їм доводиться тижнями працювати “на нулі” під щільним вогнем противника, через що рота втратила вже кількох досвідчених водіїв. Сам він теж два тижні тому був поранений уламком снаряда. Постійно усміхнений, але небагатослівний, він розповідає про себе вкрай неохоче.

– Копали протитанкові рови, прилетіли снаряди одразу з чотирьох сторін. Трохи пошкодило екскаватор. Ну, і мені трохи руку зачепило, але вже в строю. Відпустка для оздоровлення? Та нема куди їхати  дім зруйнований, село окуповане.

Ситуація на цій ділянці фронту постійно змінюється, тому роботи у бойових трактористів Сил тероборони багато. – Страшно? Ні, не було. А чого боятися? Вже нема чого боятися, – добродушно сміється Сергій Анатолійович, натякаючи на свій вік.

“Стоїмо за те, щоб життя в країні змінилося”

Сергій Анатолійович не єдиний “боєць-пенсіонер” у Бахмутському батальйоні. Ще одному Анатолійовичу, Олегу Ігнатову, 64 роки. І він теж нещодавно був поранений – уламки танкового снаряду влучили йому в праву руку. Рука ще закута в гіпс, але вказівний палець працює.

– Для кулеметника це головне, – каже Ігнатов.

Анатоліч, керівник охоронного підприємства, кулеметник Бахмутського батальйону тероборони

Лікарі наполягали на довшому лікуванні, але Олег втік зі шпиталю до своєї роти.

– Та погрожують. Але нічого вони мені не зроблять, ці лікарі. Як тільки полагодять безіменний та середній пальці на правій руці, одразу ж повернуся до своїх.

– Але ж вам більше 60 років і ви за законом вже не можете служити? – перепитуємо ми. 

У відповідь він майже ображається.

– Згідно наказу президента, можна служити до 65 років, в разі, якщо дозволяє здоров’я. Мені воно повністю дозволяє!

Олег дійсно виглядає молодшим за свої роки. Міцний чоловік середнього зросту, суворий, прискіпливий до оточуючих – бо багато років керував державною охороною в нині окупованій Горлівці. Майже два роки залишався в окупації, продовжуючи охороняти державні підприємства – Водоканал та декілька заводів. 

При цьому він не особливо приховував своє вороже ставлення до окупантів. Якийсь час його терпіли, але в певний момент отримав від знайомих попередження, що ним цікавляться російські спецслужби. Встиг виїхати, оселився в Бахмуті, де також очолив державну охорону. 24 лютого, каже, прокинувся від вибухів і, щойно зрозумів, що відбувається, побіг у військкомат.

– Бо досить  більше переїжджати я не збираюсь, – каже Олег рішуче.

Через вік Ігнатова не хотіли брати. Йому відмовили два регулярних армійських підрозділи. Порадили йти до Сил ТрО.

– І от, з 26 лютого я тут, у Бахмутському батальйоні тероборони  уже як рідний дім. Я був спочатку гранатометником, тепер кулеметник. Мені дуже сподобався “покемон” (кулемет Калашникова модернізований – УП), – з дитячим захопленням розповідає про свій новий фах.  Коли я з “покемоном” мені байдуже, хто там йде  вагнерівці чи кадирівці. Я їх підпускаю на 200 метрів, щоб добре бачити, і більше ніхто з них звідти не уходить. 

Але робота важка. Оборонцям Бахмута кожного дня доводиться відбивати по декілька штурмів. Ворожа артилерія між хвилями атак піхоти годинами переорює їхні позиції.

– Коли вони готують атаку, вони по декілька людей заводять і накопичують у посадці. Потім різкий обстріл наших позицій. Ми ховаємося, а вони в цей час вискакують і починають молотити з “мух” по вогневих точках. А потім, якщо їм вдається підскочити метрів на тридцять, починають кидати “лимонки”. 

За словами Ігнатова, підступи до їхніх позицій завжди були завалені тілами російських найманців. Проте ворожі командири не шкодують людей і вперто продовжують кидати в наступ нові сили.

– Мене вичепив танк. По моєму недосмотру, – розповідає Олег про своє поранення.  Я зарядив нову чергу, а набої виявилися трасерами. Мене спіймали на живця – пустили вздовж посадки п’ятьох тварюк, я їх всіх поклав, але розкрив свою позицію, яку вони довго не могли вирахувати. 

А після тієї черги вони таки танк навели і з п’ятого пострілу нас зняли. Нас врятувало те, що ми добре відкопалися. В метрі від нас вибухнув снаряд, а ми залишилися живі. А от хлопець, що був в п’яти метрах від нас, загинув. Бо його окоп був лише по груди.

Олег шкодує, що за чотири місяці важких боїв оборонцям довелося відійти аж до околиць Бахмута. І впевнений, що більше відступати вони не будуть.

– І я, і ще багато хлопців вже відчули саме смак перемоги, – ділиться він,  В нас вже є бойовий досвід, воювати ми навчилися. Перемога буде за нами.

Проросійськість нібито більшості мешканців Донбасу він рішуче заперечує.

– Це неправда. От дивіться: у моєму будинку в Горлівці в під’їзді 16 квартир. З них 9 сімей одразу ж без вагань виїхали в Україну. Три сім’ї аполітичні. І тільки одна сім’я – закінчені лугандони. Думаю, є лише відсотків 10 тих, хто налаштовані проросійськи. Не більше. Там звичайні, нормальні, наші люди. Не всі, звісно, але більшість. 

Але зрадникам пробачати він не готовий. 

– Я дав собі слово повернутися в Горлівку, – каже Ігнатов. Замовкає, дивлячись кудись в себе і додає: “Хай чекають, я повернуся”.

У цій фразі вчувається погроза тим, хто зруйнував життя самого Олега, його близьких та мільйонів простих східняків. Але розбиратися зі всім цим він має намір вже після війни.– З усім будемо розбиратися. Розберемося з організованою злочинністю, з “ворьйом”, з корупціонерами. Ми спілкуємося з хлопцями – всі про це мріють. Після війни життя має стати геть іншим. За це ми й стоїмо. Вперлися і стоїмо.

“Багато хто не знав, з якої сторони стріляє автомат”

– Спочатку було важко організувати людей. Тому що більшість не мала взагалі жодного уявлення про військо. Багато хто не знав, з якої сторони автомат стріляє, – ділиться спогадами їхній ротний.

 Ганяв їх на місцевому стадіоні, показував, як працювати на відкритій місцевості, як у приміщенні. І це допомогло. Навіть хлопці, які нещодавно працювали в Соледарі, дякують і кажуть, що десь все воно відклалося і пригодилося. Отримали контузії, але виконали завдання і всі повернулися живими, – розповідає чоловік.

Сашку Агаркову з позивним “Кросс”, на відміну від більшості його підлеглих, лише 27 років. Воює він з 19-ти. Народився в Нью-Йорку, в тому, що під Торецьком. 

Кросс, командир стрілецької роти Бахмутського батальйону тероборони

– До війни я чотири роки жив у Донецьку. І коли почалася вся ця російська двіжуха, мені все це дуже не сподобалося. Коли російські “титушки” в 2014-му 14 березня зарізали на центральній площі мого товариша, з яким ми разом були в ультрас і разом займалися спортом, я зрозумів, що з цим треба щось робити. І тоді спочатку добробат, а потім  Збройні сили.

На відміну від своїх підлеглих, він не має цивільної спеціальності – пов’язав життя з армією. Сім років Олександр відслужив у Силах спеціальних операцій. Але торік через проблеми з серцем Агаркову не продовжили контракт.

Саша оселився в Торецьку, але пожити цивільним життям йому не судилося.

– У лютому почалося те, що почалося, і потрапив туди, куди потрапив. Що зараз серце? Нормально, бігаємо, движуємо, – сміється Сашко.  Ми ж військові, вибору немає. Треба робити свою роботу. 

Війну передчував, до війни готувався. О шостій ранку 24 лютого вже був у військкоматі з усім своїм спорядженням. Але торецький військовий комісаріат тоді вже пакував речі і зміг допомогти лише адресою центру комплектування в Бахмуті, куди Сашко й потрапив наступного дня. 

– Людей було дуже багато,  згадує він.  Зокрема з Торецька було багато людей. Наша рота зараз на 80 відсотків складається з торецьких.

Як і в інших містах, добровольці тоді стояли в довжелезних чергах, щоб отримати можливість захищати свою країну. Тих, хто був помолодше та не мав проблем зі здоров’ям, відправляли в регулярні підрозділи. Решту – в батальйон Сил тероборони, який тільки-но формувався. 

– Тут переважно люди у віці. Багато хто має проблеми зі здоров’ям. Але нічого, воюють, і досить непогано воюють.

Про те, що не зміг повернутися до ССО, Сашко вже не шкодує. Каже, що війна зараз всюди однакова, і його колишні побратими тепер теж риють окопи і так само “отримують на горіхи від ворожої арти”.

Кроссу подобається служити в теробороні, він вважає її роль у національному спротиві вкрай важливою.– Ми всі місцеві. Ми досконало знаємо цю місцевість, і це реально працює, допомагає нам бути ефективнішими за ворога. Плюс мотивація– більшість з нас прийшли сюди добровільно, розуміючи, що за нашими спинами наші сім’ї, наші діти, наші будинки. Мотивація дуже сильна. 

Але теж зауважує, що мотивація у багатьох сформувалася лише зараз, після повномасштабного вторгнення. До цього деякі з його теперішніх підлеглих повторювали російські пропагандистські штампи, що Донбас нібито обстрілює українська армія. 

– Але тепер вони самі побачили, хто куди стріляє. Під обстрілами світогляд змінюється. І тепер наші торецькі шахтарі, які раніше були трохи ватними, першими ж біжуть просити червоно-чорний “бандерівський” шеврон. Як кажуть в армії, куля багато змінює в голові, навіть, коли влучає в сраку, – сміється Сашко.

За його словами, за ці місяці “шахтарі і трактористи” зробилися справжніми військовими. Навчилися отримувати задоволення від цієї роботи і вже навіть не хочуть залишати позиції.

– Вчора був наказ комбата відправити моїх на ротацію, а вони кажуть: “Нє, ми не хочемо, нам це не потрібно”. Бо люди бачать результати своєї роботи. Коли суміжники кажуть: “Вау, ми думали, від вас не буде жодного толку, а ви, пацани, прям вапщє!”  це гордість. Це підіймає бойовий дух, хлопці розуміють, що вони не дарма вчилися, щось уміють і через це, природно, не хочуть уходити. 

Агарков розповідає про один із боїв влітку на східних околицях Бахмута. Тоді одна з механізованих бригад вийшла на ротацію, і їхній підрозділ залишився сам на сам із ворогом. Тоді 28 бійців понад тиждень тримали складну позицію під безперервними артобстрілами.

– По квадрату 250 на 250 метрів було більше тисячі прильотів. І це тільки 152 калібр. Постріли з танчика вже ніхто не рахував. Коли ми заходили на позиції, це була посадка, а через тиждень від неї не залишилося ні-чо-го  чисте поле.

Вони витримали, ворог тоді втратив вбитими понад двадцять своїх бійців та відступив.

– Там спрацював мій правильний план  ми замінували підходи, – згадує Кросс.  Тоді бійці “Вагнера” та “Ліги” йшли ледь не в повний зріст. Але чуть не фартануло. 

Вони думали, що ми звалимо з позицій при першій же атаці після тижня обстрілів, але сталося по-іншому. Вони залізли в одну посадку  їх там покосили наші пацани. Вони залізли в другу  підірвалися. Видерлись на поле  ну, а там вже шансів у них не було.

Зараз Агарков – головний сержант. Перший командир їхньої роти в серпні загинув у бою, і Сашку випало взяти командування на себе.

Офіцерське звання отримати поки не вдалося, трохи не дібрав балів, але впевнений, що отримає його наступного року. Кросс планує залишатися в армії і після війни, хоче долучитися до реформ, яких армія дуже потребує. 

 Треба позбуватися совкових традицій, – впевнено каже чоловік. 

Ми продовжимо розповідь про бійців Бахмутського батальйону тероборони в наступних публікаціях проєкту “Великі битви”.

Автори: Костянтин Рєуцький та Олексій Братущак

“Великі битви” – спільний проєкт Сил територіальної оборони України та “Української правди”. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни.

Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити події кожного з ключових епізодів цієї війни. Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність.

Новини

«Дякуємо, ветерани»: в  Україні розгортається інформаційна кампанія вдячності Захисникам і Захисницям України

Проєкт ініціювало та розробило Міністерство у справах ветеранів України

Захисник із Краснограду отримав нагрудний знак Командувача Сил ТрО «Щит Територіальної Оборони»

Під час виконання бойових завдань на Бахмутському напрямку боєць проявив неабияку витримку безпосередньо на лінії зіткнення

Два БТР FV432 отримала 114 бригада Сил тероборони

Машини були переобладнані під медичний евакуаційний транспорт, що дозволить забезпечити безпечну і швидку евакуацію поранених з поля бою

Воїну 115 бригади Сил ТрО Олексію Циханюку посмертно присвоїли звання Героя України

В ході жорстокого бою наші бійці відбили дві хвилі ворожого наступу. Не витримувала зброя, але наші бійці стояли до останнього

Дізнатись більше