Перейти до контенту
0 800 507 028
Новини

"До свого першого штурму ти ніколи не готовий". Як київські тероборонівці захопили окопи росіян на Харківщині

Українська правда 165 переглядів

У травні минулого року, коли українські підрозділи розгортали перший контрнаступ на північ від Харкова, загін київської тероборони здійснив зухвалий рейд у тили противника і перерізав важливу для росіян автотрасу. 

Для більшості бійців загону це була перша наступальна операція і перші в їхньому житті ближні бої. Підрозділ зазнав втрат, але виконав бойове завдання та повернувся з перемогою.

Команда проєкту “Великі битви” поспілкувалася з учасниками тієї операції.

Ранок, який міг бути останнім

Десятеро чоловіків вантажили речі в пікапи та мікроавтобуси, перевіряли зброю, приладжували амуніцію на подвір’ї закинутого прикордонного загону на півночі Харківщини. 

Тут вже два місяці розташовувався командний пункт першої роти київського 130-го батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ. 

Розвіювася ранковий туман, з-за обрію урочисто підіймалося степове сонце. Чоловіки насолоджувалися тихим прохолодним ранком: курили, мружилися від сонячних променів, жартували, підтримуючи один одного. Розуміли, що для когось з них цей світанок, ймовірно, буде останнім у житті. 

– З розташування нас проводжали ледь не зі словами: “Хлопці, ми за вас помстимось”. Настрій у всіх був такий. Для багатьох це виглядало, як “Операція 200”, – згадує сержант із позивним “Юг”.

Підрозділ висувається на рубіж
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

Завдання, яке поставило перед ними командування, було складним – зайти в тил російських військ і взяти штурмом укріпрайон на другій лінії оборони противника. Можливо, цілком ординарна задача для десантників чи морпіхів виглядала вкрай непростою для вчорашніх банкірів та університетських викладачів, більшість із яких до початку “повномасштабної” навіть не проходили строкову службу в армії. 

На ту мить усі вони вже брали участь в оборонних боях на Київщині та Слобожанщині, але досвіду штурмових дій у них не було. 

– Нам треба було захопити позиції, в яких могло знаходитися до роти особового складу противника, професійних військових, – розповідає Ярослав, сержант із позивним “Дюк”.

– Ми на бронетранспортерах “з шашками наголо” мали непомітно проскочити через спостережний пункт росіян, закидати гранатами їхні окопи і закріпитися в них.

Від командування ми отримали короткий опис завдання і координати на мапі. Якщо відверто, ми зрозуміли, що це, імовірно, шлях в один кінець. Сержанти та командири взводів взяли паузу, зібралися в їдальні і почали думати, як з мінімальними втратами виконати цю задачу. 

Дюк
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

За декілька днів до цього сили оборони звільнили село Дементіївка, і командування сектора планувало розвинути успіх – оборонці Харківщини мали взяти під контроль північну частину траси Харків – Бєлгород. Це значно ускладнило б постачання для угруповання противника в селах Малі та Великі Проходи і з часом дозволило б українським військовим відкинути ворога до державного кордону. 

– Чому саме вам, а не, скажімо, ССО дали такий наказ? Ви мали якусь спеціальну підготовку? – запитуємо у взводного командира на позивний “Сармат”, підрозділ якого теж брав участь у тій операції.

– Спецпідготовки, звісно, в нас не було, – відповідає Сармат. – Але я вважаю, що ніхто і ніколи не готовий до першої штурмової операції. До такого ніхто не готовий, навіть якщо він довго готувався. Це треба пережити – і тоді вже з’являться висновки, розуміння. І в подальшому, я думаю, це буде звичайна справа. От ми спробували, і в нас все вийшло.

Сармат
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

Російські військові побудували потужний укріпрайон на перехресті “бєлгородської” траси з дорогами, що ведуть до сіл Дементіївка та Малі Проходи. Цей укріпрайон, за задумом командування, вранці 27 травня мала атакувати одна з рот 130-го батальйону тероборони. 

У той самий час зведений підрозділ першої роти мав вийти на перехрестя з “бєлгородською” трасою за два кілометри північніше і захопити другу лінію російських укріплень. 

– Чи варто було так ризикувати? Коли ми зайняли цей рубіж, ми повністю перекрили росіянам постачання боєприпасів і ротацію особового складу на “передку”, – каже Сармат.

– Для них втрата цих позицій була критичною. І вони були змушені відтягувати з передньої лінії сили для того, щоб воювати з нами. В тому числі артилерію та важку техніку. Це давало нашим суміжникам можливість продовжити наступ, – додає він.– Задум вищого командування був грандіозний, – згадує боєць із позивним “Джаз”, колишній командир одного з відділень новоспечених “штурмовиків”, з яким ми оглядаємо місце тих подій. 

Тепер тут відносно безпечно – ворог відкинутий за державний кордон. Але російська артилерія продовжує обстрілювати прикордонні села. 

Джаз вказує рукою на тонку лісосмугу, яка багато кілометрів тягнеться між полями на вершині пагорбу.

– Цією “зеленкою” ми мали зухвало вискочити до рубежу на БТРах, розвернутися в штурмовий ланцюг і взяти з боєм лінію оборони противника. Слава Богу, ми цього не зробили, наш ротний перепланував операцію. Завдяки цьому ми всі вижили.

Потім з’ясувалося, що по обидва боки зеленки, через яку мали мчати наші бронетранспортери, росіянами були встановлені мінні загородження, які керувалися з окопів. І якби ми зробили все згідно з першопочатковим планом, то десь у перші 30 секунд бою ми втратили б відсотків 70 особового складу. 

Джаз
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

– Ми нахабно врізалися в самісінький центр резервного плацдарму в їхньому тилу, – згадує ще один із учасників тієї операції з позивним “Латиш” (позивний змінено на прохання бійця).

– Позиції в них там були дуже грамотно облаштовані для кругової оборони. Сотні метрів глибоких траншей, виритих екскаватором. Бліндажі, вогневі точки. Пізніше, коли нас почала утюжити російська арта, ми почувалися в тих окопах доволі затишно, – розповідає він.

За задумом командування, штурмова група мала висунутися на двох БТРах, вийти на рубіж одночасно з початком атаки дев’ятої роти, спішитися перед російськими окопами та блискавичним ударом вибити з них росіян. 

Це виглядало авантюрою. Даних про кількість супротивника та його озброєння бракувало. Багатокілометровий марш сірою зоною на “броні” очевидно привернув би до себе увагу противника. Українські бронетранспортери могли стати легкою мішенню для російської артилерії та протитанкістів. Штурмова група ризикувала бути знищеною ще на підходах до визначеного рубежу. 

Від виконання цього завдання напередодні вже відмовилися декілька підрозділів, зокрема ті, за ким вже закріпилася слава відчайдушних штурмовиків. А командир першої роти 130-го батальйону тероборони капітан Артем Сохань був упевнений, що його бійці впораються з цією задачею. 

Проте нарада, що передувала операції, видалася гарячою – частина командирів вважали запропонований план надто ризикованим. І після кількох годин напруженого обговорення командир роти погодився його змінити. 

Вчорашні цивільні виконують завдання “спецназу”

Марш-кидок у тил противника
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

Перша група бійців вирушила на завдання ще вдосвіта. Двадцятеро бійців на пікапах проїхали понад 50 кілометрів від Цапівки до Прудянки, пересіли на бронетранспортери і висунулися на декілька кілометрів у сіру зону між Дементіївкою та Шопиним. 

Друга група вирушила на світанку, спішилася у Прудянці й маршем, здолавши близько 8 кілометрів, дісталася визначеної точки.

Марш-кидок дався нелегко, але цей план зберіг життя. Підрозділи рухалися приховано, виключно лісосмугами, уникаючи доріг і відкритих ділянок місцевості. Така тактика дозволила тероборонівцям непоміченими підійти впритул до ворожих позицій, і їхня раптова поява стала для росіян сюрпризом.  

– Топали пішки полями та лісами години десь три. В повному екіпі з додатковим боєкомплектом, кожен тягнув на собі ще кілограмів тридцять або більше. Замахалися задовго до виходу на рубіж, – сміється Латиш. – Але це була правильна частина плану. Якщо б заходили на “бетерах”, нас могли б “розмотати” ще на під’їзді. А так наша поява стала для рускіх повною несподіванкою.

– Ми заходили на позиції цією посадкою. Заходили довго, дуже обережно, – розповідає колишній моряк, а тепер стрілець тероборони Папай. – Попереду йшла розвідка, попереду йшла інженерка, знімала мінні загородження. Все було чинно, тихенько, спокійно. Зайшли, як кажуть, на м’яких лапах.

Папай
Фото: К. Рєуцький

– Наш ротний, Артем Сохань, я так розумію, в той момент вже прийняв для себе рішення, що ми йдемо пішки і він іде в перших рядах, – розповідає Дюк.

– І от ми тихенько, спочатку розвідка – ротний, сапер Шерлок і п’ятеро бійців – вони дорозвідували маршрут. Я вважаю, що ми використали один шанс із тисячі і зайшли на перехрестя, яке на той момент опинилося просто пусте, – каже він.Південніше, на повороті на Дементіївку почався інтенсивний бій – бійці 9-ої роти пішли на штурм російських укріплень. 

Росіяни не очікували удару в тил і перекинули наявні резерви з окопів на другій лінії для відбиття цієї атаки. Це дозволило першій роті 130-го батальйону зайти та закріпитися у спорожнілих шанцях окупантів.

Все було зроблено настільки тихо та непомітно, що російські підрозділи потім тричі потрапляли в засідку, рухаючись повз ці окопи, не знаючи, що їх уже контролюють кияни. 

– Ми тишком-нишком зайшли в порожні окопи, – згадує Джаз. – І буквально через тридцять хвилин після цього почався двіж. Росіяни стали повертатися на свої позиції і наштовхнулись на нас.

Підрозділ займає окопи противника
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

– Моя група з 10 бійців мала тримати позиції ліворуч від перехрестя, – ділиться Дюк. – Ротний з групою бійців висунувся, щоб спробувати допомогти 9-ій роті захопити сусіднє перехрестя. Але нічого не вийшло. Трохи пострілялися та відійшли. А ми мали, поки нас не виявили, сидіти тихо, спостерігати та доповідати про пересування противника.

Перший бій зав’язався з російським підрозділом, який, імовірно, йшов на підкріплення на сусіднє перехрестя. 

Кияни ще не встигли як слід облаштуватися на позиціях, коли на них вийшов російський підрозділ. 

Бійці відійшли по додаткові боєприпаси, залишивши на крайній позиції на лівому фланзі головного сержанта. Саме він першим і побачив російських військових, які рухалися дорогою повз нього. 

– Я кажу Васі з Банкіром: “Пацани, біжіть швиденько за речами. Я тут поки шо за вас початую”, – згадує Дюк.

– Ну, вони собі і побігли. А я сиджу, дивлюсь. У пройомчик в зеленці бачу, йде якийсь чувачок в “атаксі” (один із типів нестатутного камуфляжу – УП). А з наших один хлопчина носив “атакс” – Олекса. Я думаю: блін, ну шо там Олекса робить? Я ж міг його зараз пристрелити, бо з того боку очікуємо ворога. Гаразд, думаю, може, командир його відправив на дорозвідку. А зі зв’язком у нас уже почалися проблеми. Спостерігаю далі, – розповідає боєць.

– Потім бачу, до першої фігури підходить друга – в “мультикамі” (інший тип нестатутного камуфляжу – УП). Думаю: ну точно, це наш взводний з Олексою вийшли щось роздивитися. Ледь не ору їм у рацію – бо міг же їх випадково застрелити, – а вони не відповідають, – каже Дюк.

Нерозпізнані військові увійшли в лісосмугу, де ховався спостерігач. І тільки з відстані в 10 метрів Дюк розгледів, що це не бійці його роти, а дозорна група противника, яка оглядала місцевість. Ще мить – і вони побачать жовтий скотч на його формі. Зрозумівши, що залишитися непоміченим вже не вийде, Ярослав відкинув рацію, підняв автомат і відкрив вогонь. 

– Але виявилося, що “калаш” у мене на “одиночному”. Якби дав чергу, то я б їх поклав. А так – промазав. Двоє росіян залягли і почали стріляти в мою сторону. А третій, чую, кудись побіг, – розповідає Дюк.

Російські солдати опинилися на незручній для себе позиції і до кінця не розуміли, з яким противником мають справу. Тому вирішили потягнути час до підходу підкріплення. 

Дюку час теж був вкрай потрібен – з собою в нього було лише два магазини патронів. 

– І от вони починають таку розмову: “Братішка, да ми свої! Зачєм ти стреляєш? Да падажді, да прєкраті, да давай пагаварім!”, – розповідає свою історію Дюк. 

– Оцінюю: я один, зв’язку немає. І теж починаю тягнути час. Звертаюся до них російською, намагаючись не гекати та не шокати, вдаю свого. Вони підхоплюють цю гру, кричать мені, мовляв, “да давай как нармальниє пацани бєз оружия вийдєм, пагаварім!”. Кричу: “*уй вам! Знаєм ми ваше па-пацанскі”. Коротше, починаємо трошки розмовляти, – веде далі боєць. 

Перепочинок між перестрілками
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

Ярослав зрозумів, що решта його підрозділу не сприйняла декілька одиночних пострілів як сигнал про небезпеку. Бійці за декілька десятків метрів від нього спокійно продовжували носити речі та облаштовуватися на позиціях, не знаючи, що до них вже впритул наблизився ворог. 

Тоді Дюк, щоб привернути увагу побратимів, вирішив ризикнути залишками боєкомплекту і відкрив по противнику вогонь чергами.

– І от бачу, йдуть до мене ззаду в повний зріст наші пацани, Койот та Компас. Один навіть без шолому, але з кулеметом. Підходять до мене, питають здалеку: “Дюк, шо тут?”. Я їм знаками показую, що двоє орків сидять ось там, третій десь там. Шепочу: “Русня!” Вони такі: “Ох ти ж!”, – і залягли, – розповідає він.– Всьо, мені вже легше, нас троє. Тим більше кулеметник поряд. І ми далі з ними продовжили розмову. Вже не приховували, що ми українці, пропонували їм здатися, – згадує Дюк.

На підкріплення підійшло ще декілька тероборонівців, і зав’язався бій. Виявилося, що російський дозор неподалік чекала основна група. Почувши перестрілку, вони висунулися на підмогу своїм дозорним, але їх зустрів інший взвод киян, який розташувався по центру плацдарма.

– Хлопці зайняли позиції в російських окопах, а ми з побратимом висунулися на спостережний пост у лісосмузі біля дороги. Побачили там свіжі недопалки. Переконалися, що росіяни були тут просто перед нами, – розповідає Папай.

– Через пів години повз нас проїхав КамАЗ з піхотою противника. Доповіли ротному. Наказ від командира був: не виявляти себе. Але незабаром ми таки були змушені прийняти бій. На нас вийшло десь два відділення їхніх бійців, – згадує він.

– Десь із краю “зеленки” почали працювати автомати. Папай та Чорний залягли на своєму “спостережніку”. А ми всі, щоб дати нашим хлопцям відійти, почали по-сомалійські навалювати по росіянам, які засіли в посадці через дорогу. Чорному тоді кулею розбило приклад на “калаші”. Але його самого не зачепило, – ділиться спогадами про початок бою Джаз.

– Це був перший наш ближній бій. Хтось зблід, хтось опустив зброю, бо ослабли руки. Але потім всі швидко підібралися і відпрацювали на відмінно, – запевняє боєць.

У захопленому російському бліндажі
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

Дві доби у пеклі

Перше зіткнення тривало близько години, після чого противник відійшов. Згодом росіяни запідозрили, що в їхніх тилах відбувається щось неладне. Коли атака піхоти ворога уповільнилася, запрацювала його артилерія. 

– Я пацанів відправив по БК, бо треба вже було поповнитися, і залишився на цьому спостережному пункті, – продовжує Дюк. – Розумію, що русаки так це не залишать і незабаром по нам почне працювати їхня арта. Зрозуміло, що координати цих позицій їм добре відомі. Так і сталося  почався мінометний обстріл.

Ворог прийнявся “чистити” посадку, в якій закріпилися кияни, мінометами та самохідними артустановками. Міни рвалися у кронах дерев, під якими окопувалися бійці, розкидаючи уламки, як шрапнель. 

Підрозділ зазнав перших втрат. Уламки однієї з мін смертельно поранили командира відділення, Андрія Кудінова на позивний “Смайл”, і понівечили одного зі стрільців. 

– Тоді прилетіло майже просто по мені. Сильно глушануло. Одразу ж ми почули крики – хлопці кликали на допомогу, – розповідає Дюк. – Я прийняв рішення відтягнутися до них. Відстрілюємось, Берег мене прикриває, відходимо, знаходимо Банкіра. Руку йому розтрощило, страшне було з тією рукою. Надали допомогу, пішли шукати Смайла. Знайшли. Його гілками та листям присипало. Привели до тями, почали надавати допомогу.

Поранених винесли з поля бою, віднесли до точки евакуації, перевантажили в машину. І вивезли в тил, під щільним мінометним вогнем, який переслідував їхній пікап ще близько двох кілометрів. 

– Смайл до шпиталю доїхав, але врятувати його, на жаль, не змогли, бо цей повітряний підрив зіграв злий жарт – осколок зайшов йому під ключицю зверху вниз, і всередині наробив біди, – зітхає Дюк. – Не дожив Смайл до нашої перемоги. Втратили ми тоді дуже класного командира, класного батька, класного громадянина України. 

Артилеристські обстріли зайнятих тероборонівцями позицій припинялися тільки тоді, коли російська піхота виходила на штурм. 

– Якщо далі пройти цим окопчиком, то ми потрапляємо до бліндажика, в якому ми сиділи під обстрілом після бою,  Джаз веде нас закинутою траншеєю. На її дні ще помітні сліди перебування окупантів: заіржавілі патрони, пакунки з-під російських сухпаїв. – Нас, не припиняючи, крили добу з усього, що в них було. Від мінометів до авіації.

– Ввечері почався другий акт п’єси. І це було найстрашніше з того, що ми на той момент пережили. Ірпінь, Золочів, Уди, 152-ий калібр – то всьо хєрня була в порівнянні з тим, що відбувалося в цій другій частині,  каже Дюк.

– Я залишив хлопців на позиції і пішов радитися до ротного. Бо стало зрозуміло, що реалізувати попередній план і тихенько захопити дві сусідні посадочки в нас вже не вийде. Підкріплення не поспішало, і вже треба було щось інше придумувати. Ми розуміли, що неповними двома взводами вісімсот метрів траншей ми вже не втримаємо аж ніяк. Просто можуть заповзти переважаючими силами в наші окопи і почати чистити,  пояснює він. 

Юг
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

– Ніч була, як феєрверк. Там крили всім, що було. Свєркало, грохало, але були такі втомлені, що майже не реагували. Було дуже тяжко,  розповідає Юг.

– Якщо б росіяни знали, наскільки нас мало, яке смішне в нас озброєння і який в нас суто умовний бойовий досвід, то, напевно, підготували б штурмову групу з парою бетерів чи з танчиком і розкатали б нас за годину,  припускає Латиш.

– Але вони, здається, трохи о**їли від того, що сталося. Частина їх через зухвалість нашого плану, імовірно, подумала, що працює серйозний спецназ. А інші взагалі довго не в змозі були збагнути, що відбувається – після трьох боєзіткнень напередодні, вранці наступного дня наші розстріляли машину з офіцером, який безтурботно приїхав на перехрестя, все ще вважаючи це місце їхнім тилом, – згадує він.

В захоплених російських окопах. Затишшя між боями
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

Обіцяне підкріплення не підійшло. Підрозділ київських тероборонівців почав планувати тривалу оборону зайнятого рубежу.

Проблемою було те, що, відповідно до отриманого наказу, підрозділ готувався лише для штурму і подальшої передачі позиції. У більшості бійців не було запасу їжі та води, багато хто не мав теплого одягу та спальників. 

– Наша група виходила, як резервна. Взяли з собою лише боєприпаси. Без теплих речей, мінімум води, по парі батончиків перекусу. Але ситуація змінилася, і з резервної ми раптом зробилися основною групою, довелося затриматися на довше, – пояснює Латиш.

– На адреналіні без їжі можна протриматися кілька діб, а от пити вже під кінець першої доби хотілося прям от дуже. Вночі мені снилося, що я п’ю смачну прохолодну воду, а прокидався з пересохшим язиком, – згадує він. 

Бійці сплять у російському бліндажі
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

– Чому бракувало їжі? Тому що збираючись на штурм і обираючи між їжею та додатковим боєкомплектом, ти завжди обираєш патрони,  пояснює Дюк.

– Пам’ятаю, ми намагалися вскрити оцю водопровідну трубу,  Джаз показує на старий, напівзасипаний колектор на краю лісосмуги. – Всю свою воду ми випили першого дня. А на другий день вже збирали залишки води в окопах “русаків”. Допивали за ними, води вже не було. Пізніше, звичайно, воду підвезли, але спочатку було важко.

Вже опустилися сутінки, коли штурмувати перехрестя з боку Малих Проходів вийшла ще одна група російських військових. Тероборонівці підпустили їх ближче і відкрили вогонь. 

– Тоді вже добряче стемніло. Ми з Бучем чергували на спостережнику. На перехрестя вийшов чоловік у військовій формі. Розібрати, що це за форма, чи він наш, чи росіянин – у сутінках було вже неможливо. Чоловік роздивився на перехресті і покликав решту. З лісосмуги навпроти вийшли ще двоє, про щось коротко поговорили і покликали командира, – згадує Джаз.

– А у командира на руках та ногах вже було чітко видно білі стрічки, які носять росіяни. Все стало зрозуміло, і я відкрив вогонь по їхньому командиру, а Буч – по тих трьох. У відповідь по нас з посадки навпроти запрацювали десяток стволів. І понеслося, – каже він.

– У сутінках я побіг до ротного,  розповідає Дюк. – Думав, хвилин на п’ятнадцять. Але повернутися зміг тільки десь о першій ночі – тупо не могли голови підняти з того недоробленого бліндажа – такий щільний був вогонь. Наступного дня роздивилися і зрозуміли, що по нам і з РПГ стріляли, і гранати кидали, і ВОГи в гілках рвалися, і стрілкотня, і арта, і міномет. Короче, було весело, феєрверк був класний.

Росіяни спробували закріпитися за 20-30 метрів, з протилежного краю автодороги. Зав’язався інтенсивний бій, якій закінчився вже пізно вночі після того, як українські оборонці викликали вогонь артилерії на себе і таким чином подавили наступ противника.

– Я згадав, що у мене є планшет з “Кропивою” (програмний застосунок для артилерії – УП). І ось, використовуючи цей планшет і рацію, Медик наводив вогонь. Потрібно було закидувати снаряди прямо за дорогу, але це було вкрай небезпечно – відстань до наших позицій там була лише три десятки метрів. Коригувати зголосився Сармат. Він підповз ближче до дороги, щоб бачити, куди лягають снаряди, – згадує Дюк.

– Батарея “777” нас тоді добре виручила. Але, зізнаюсь, було трохи сцикотно – прилітало майже по нас, – додає він.

Оскільки тероборонівці перебували в тилу російського укріпрайону, підвіз необхідних ресурсів був сильно ускладнений. Більшість рацій наприкінці першої доби вже не працювала, і можливості зарядити їх не було. Керувати загоном, який розтягнувся на рубежі близько трьох сотень метрів, ставало все складніше. Тому Сармату довелося управляти нічним боєм, пересуваючись бігом від позиції до позиції під шквальним вогнем росіян. 

Ризик виправдав себе  підрозділ не втратив управління і відбив чергову атаку. Але роль командира роти в цій операції її учасники відзначають окремо. Бійці кажуть, що завдяки саме його інтуїції, ясності розуму та сміливості рота впоралася з таким складним завданням. 

Капітан Артем Сохань з позивним “Медик” особисто вів свій підрозділ на рубіж, брав участь у кожному боєзіткненні та професійно координував дії підлеглих. 

Проте ніч для втомленого загону сама по собі стала важким випробуванням. Латиш пригадує, як це було:

– Так сталося, що напередодні багато з нас дві доби майже не спали. Втома накопичувалася. Додався ще й багатокілометровий марш-кидок у повному бойовому. Тому до ночі дуже хотілося спати. Хлопці засинали, тупо лежачи на бойових позиціях одразу, як тільки закінчувалася перестрілка чи обстріл. І не було тому ради. 

Я намагався пильнувати, вдивлявся у темряву, але бачив сни з відкритими очима. Ми прокидалися від кожного наступного обстрілу чи перестрілки,  сміється боєць. – Пощастило, що ми не проспали підхід противника.

Втомлені бійці по черзі відпочивають, не відходячи з вогневого рубежу
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

“Загибель” та “воскресіння” командира відділення

Не обійшлося без курйозів. Перекличка у темряві після вечірнього бою виявила відсутність одного з молодих бійців – Буча. 

Побратими припустили, що він загинув у перестрілці, і всі до глибокої ночі шукали в лісі його тіло, але так і не знайшли. Вранці наступного дня його привів на позицію ротний.

– Коли почалась вся ця двіжуха, виїхав БТР оттуда, по праву сторону, – Буч розповідає цю історію явно неохоче, – Почали з’являтися люди неізвестні. Дуже близько, метрів ну двадцять, напевно. Я був, получається, справа від Джаза. І от коли їх стало набагато більше, ніж я міг собі представить, тоді я вже поняв, шо нада шото с етім дєлать. І ми відкрили вогонь.

Буч замовкає. Поглядом просить не змушувати його продовжувати. Йому одночасно і смішно, і соромно.

– Ну давай, колись,  добродушно посміхаючись, штовхає його Джаз, і той продовжує:

– У мене заклинив автомат. І після того, як я перестав стрілять, Льоша тоже перестав стрілять. Я спрашую: “Шо там, шо там?”, а у відповідь – нічого! Він просто сидів собі, як… Не знаю… Я думав, що це вже всьо.

– А чого ти не відповідав?  запитуємо у Джаза.

– У мене так завжди – під час стресу я повністю зосереджений на якійсь дії,  сміється той. – Я якраз перезаряджався і чомусь довго не міг потрапити в шахту магазином. І все інше мене в той момент не цікавило.

Отже, Буч під час нічного бою втратив зв’язок спочатку зі своїм другим номером, а потім і з рештою підрозділу. І вирішивши, що він єдиний, хто залишився живим, відступив на резервну позицію у кілометрі від основної. Там він розповів побратимам, що Джаз, імовірно, загинув у бою, а доля решти бійців невідома.

Буч із захопленим у бою кулеметом
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

– Цю історію мені потім переповіла наша медикиня, Марта. На евакуаційній точці Буч заявив, що з імовірністю 80% Джаз – “двохсотий”. Ми потім порахували цей відсоток, і мене стали називати “стошістдесятим”,  розповідає Джаз. 

– Коли ми наступної ночі поверталися з позицій, я йшов першим в колоні. Нас зустріла Марта, і вона, м’яко кажучи, була дуже здивована і зраділа моєму “воскресінню”. Я два дні був без зв’язку і не знав про це, а історія про мою “загибель” менш ніж за добу вже активно гуляла серед моїх цивільних знайомих. Добре, що ніхто не встиг розповісти її моїй дружині, – додає він. 

Вранці ротний привів Буча, як винуватого школяра. Хлопці раділи, що той живий, але не втомлювалися жартувати з нього через той нічний “відступ”. Бучу було пекуче соромно. 

Але наступного дня він врятував свою репутацію  першим вступив у бій зі ще однією групою противника. Він та його побратим зупинили вогнем машину російського офіцера, завдяки чому українські військові отримали важливу розвідувальну інформацію  секретні документи, детальні карти російського оборонного плацдарму та рації, які дозволили слухати переговори ворожих командирів. 

– Я пішов поспати після неспокійної ночі. На позиції залишилися наші двоє пацанів. Тільки приліг і одразу ж прокинувся від пострілів. Прибіг сюди, машина вже лежить в кюветі,   Джаз вказує на покручений іржавий шкелет автомобіля на узбіччі через перехрестя. Вгадати її марку вже неможливо. –  Хлопці прикрили сектори, а ми з Сарматом вийшли з “зеленки” подивитися, що в ній є. Знайшли багато цікавого.

– В ту ніч нам вдалося поспати близько години,  згадує тероборонівець з позивним “Зять”. – Вранці Буч замінив Джаза, і ми з ним зайняли сектор, проглядали дорогу. Раптом, для нас дуже несподівано, на перехрестя виїхав автомобіль з позначками “Z” з усіх сторін. 

Це було дуже дивно – після ночі активних бойових дій вони мали би знати, що ці позиції контролюємо ми. Але що ж, ми відкрили вогонь. Це був мій перший ближній бій. Ми зразу, в принципі, розстріляли всю машину, але потім побачили, як в бік “зеленки” з іншої сторони авто почали висипатись пасажири.

Зять на позиціях на перехресті, які тероборонівці відбили вже вдруге у вересні 2022 року
Фото: К. Рєуцький

– Вони відповзли в зеленку,  розповідає Дюк. – Ми ще якійсь час з ними поперестрілювались і закидали їх гранатами. Потім слухали їхні радєйки і зрозуміли, що до точки евакуації з них трьох дістався тільки один. Двоє відкинулись десь по дорозі. Але головне, що нам тоді дісталася мапа з російськими позиціями. Кажуть, наша арта потім куралєсіла досить довго, відпрацьовуючи по цих позиціях. Харашо так, со вкусом, с оттяжечкой їх *башила. 

“Війна  це нелегко. Особливо для суто цивільних людей”

Обстріли відбитих позицій ставали все лютішими. Змовкла українська артилерія, яка напередодні вправно пригнічувала вогонь російських танкістів. Тероборонівці залишилися “без очей” – втратили свій єдиний квадрокоптер, його перехопив ворожий РЕБ.

А от дрони противника почувалися над позиціями українських бійців як удома. Завдяки їм росіяни бачили всі пересування киян і тривалий час обстрілювали підходи до рубежу, не дозволяючи підійти підкріпленню. Однак зміна нарешті підійшла. 

Щоправда, замість обіцяного мотопіхотного підрозділу позиції довелося передавати необстріляному загону Сил тероборони. Перша рота виконала свою роботу й отримала наказ відходити. Так само тихо та непомітно, як і заходили, тероборонівці малими групами під покровом темряви вийшли із зайнятого плацдарму. 

– Виходили довго та важко. Всі були дуже втомлені після всього, що сталося, – згадує Юг. – Моя гвинтівка ще ніколи не була такою важкою. Мені тоді здавалося, що вона важить понад 20 кіло. Плюс броня, наплічник, набої. Ледь дійшов. 

– Виходили ми всю ніч, ночували в посадці в декількох кілометрах від рубежу – залишилися у резерві на випадок штурму. Було ще холодніше, бо після марш-кидку всі були мокрі, теплих речей не було, і зігрітися було взагалі нереально. Зігрівало хіба що відчуття одержаної перемоги,  жартує Латиш. – Але цього тепла мені вистачило ненадовго. Кожні пів години прокидався від холоду і по кілька хвилин присідав, щоб зігрітися.

– Перша рота своє бойове завдання виконала,  каже Джаз. – Позиції були зайняті, ми на них закріпилися, ми їх втримали. Але наступному підрозділу, на жаль, не вдалося закріпити результат, і цей рубіж на якийсь час знову було втрачено.

– Тоді ми отримали неоціненний досвід,  підсумовує Дюк. – Шкода, наробили помилок, але зробили і важливі висновки. Війна дуже складна штука. Особливо для суто цивільних людей. Це нелегко. Але ми мусимо виконувати цю роботу.

– Емоції тоді були неймовірні. Практично у всіх,  ділиться Сармат. – Я відчував гордість. Ми внесли свій вклад у визволення нашої країни. Ми добре робимо свою справу. Ми важливі. Ми легка піхота, але ми вже набули справжнього військового досвіду, вже потягалися з тими хлопцями, які ходять на штурм по два рази за одну ніч. І ми вистояли, ми перемогли і вийшли без серйозних втрат. 

Бійці зведеного підрозділу повертаються із завдання
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

Під грім артилеристської канонади над пагорбами знову велично піднімалося сонце. Два пошарпаних пікапи везли десятьох чоловіків мальовничими українськими ланами та поруйнованими селами назад у розташування роти. 

Бійців, які їхали у відкритих кузовах, люто підкидувало на вибоїнах, затерпли підігнуті ноги, зі всіх сторін все давило та штовхало. Але на запилених, втомлених обличчях світилися посмішки. 

Хлопці курили і сміялися, згадуючи попередні дні, складаючи з частинок мозаїку їхньої спільної героїчної історії. Вони поверталися переможцями.

А ротний, відвівши в безпечне місце своїх підлеглих, знову повернувся на те перехрестя, щоб допомогти новому підрозділу організувати ефективну оборону плацдарму, на який знову і знову накочувалися хвилі атак противника. 

Артем Сохань (крайній ліворуч) з бійцями свого підрозділу
Фото з архіву 130-го батальйону Сил тероборони

***

За декілька місяців після описаних подій кавалер ордену “За мужність”, ротний командир Артем Сохань загинув під час виконання бойового завдання на півночі Харківщини.

Бійці та бійчині першої роти 130-го батальйону Сил тероборони віддають шану своєму командиру. Вони кажуть, що завжди будуть вдячні йому за вміле керування підрозділом та збережені життя.

Цей матеріал присвячується світлій пам’яті тероборонівців, капітана Артема Соханя та сержанта Андрія Кудінова, які віддали свої життя за свободу та незалежність нашої країни. 

Автори: Костянтин Рєуцький та Олексій Братущак 

“Великі битви” – спільний проєкт Сил територіальної оборони ЗСУ та “Української правди”. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни. Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити деталі кожної з ключових подій цієї війни.

Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність – таку мету ставить перед собою команда проєкту.

Новини

«Дякуємо, ветерани»: в  Україні розгортається інформаційна кампанія вдячності Захисникам і Захисницям України

Проєкт ініціювало та розробило Міністерство у справах ветеранів України

Захисник із Краснограду отримав нагрудний знак Командувача Сил ТрО «Щит Територіальної Оборони»

Під час виконання бойових завдань на Бахмутському напрямку боєць проявив неабияку витримку безпосередньо на лінії зіткнення

Два БТР FV432 отримала 114 бригада Сил тероборони

Машини були переобладнані під медичний евакуаційний транспорт, що дозволить забезпечити безпечну і швидку евакуацію поранених з поля бою

Воїну 115 бригади Сил ТрО Олексію Циханюку посмертно присвоїли звання Героя України

В ході жорстокого бою наші бійці відбили дві хвилі ворожого наступу. Не витримувала зброя, але наші бійці стояли до останнього

Дізнатись більше