Перейти до контенту
0 800 507 028
Новини

"Бригади приходять і йдуть, а ми весь час тут". Як бійці місцевого батальйону тероборони боронять рідний Бахмут

Українська правда 90 переглядів

Основні сили окупаційної армії росіян кинуті на околиці Бахмута. 

Російський президент вимагав захопити це місто ще до 22 червня минулого року. “Дедлайн” потім кілька разів переносився. 

Бахмут став найбільшим викликом для російського військового керівництва. Авантюра зі взяттям цього міста вже коштувала життя багатьом тисячам російських військових та найманців, але воно досі контролюється українською армією.

Проєкт “Великі битви” продовжує розповідь про українських патріотів Донбасу  мешканців Донеччини, які з перших днів війни б’ються із загарбниками у лавах Бахмутського батальйону територіальної оборони. 

Ми знову їдемо з Костянтинівки у Бахмут. Ця дорога зараз є основною артерією, яка зв’язує місто-фортецю з “великою землею”. Капітально відремонтована два роки тому траса тепер змінилася до невпізнаваності – у багатьох місцях вона перекрита блокпостами та оборонними спорудами. 

За декілька кілометрів на схід від траси вже точаться запеклі бої – ворог суне, щоб перерізати шляхи постачання бахмутського угруповання та взяти місто в оточення.

Все навколо перебуває у постійному русі. Трасою туди-сюди “літають” танки та бронетранспортери.

З пагорба праворуч небо прокреслюють чорні смуги – це працює по противнику українська реактивна артилерія. Майже над нами в небі лунає вибух – наше ППО відпрацювало по російському штурмовику, він починає диміти, але встигає розвернутися і летить в сторону окупованої росіянами території. 

Ані на хвилину не зупиняється важка робота українських захисників. Ми ніби знаходимося всередині величезної машини, яка методично трощить орди окупантів. 

Дорога з Костянтинівки на Бахмут

Три других дні народження за рік

– Ось під тією плитою я лежав, – сержант Бахмутського батальйону тероборони з позивним “Швед” вказує нам на бетонне перекриття. Воно придавило його ліжко після влучання ракети в будинок, де колись розташовувався їхній підрозділ. 

Ми стоїмо біля чотириповерхового гуртожитку, один із під’їздів якого перетворився на купу цегли та бетонних уламків. Швед розповідає, як він повернувся зі шпиталю після отриманої в бою контузії і незабаром знову опинився в лікарні.

Швед, активіст, старший сержант Бахмутського батальйону тероборони

– Заступив у наряд. Опівночі черговий відпустив мене трохи перепочити. Я прийшов у порожнє спальне приміщення на першому поверсі, приліг на сітку двоярусного ліжка. 

Добре, що не заснув – десь о пів на першу вдарила перша ракета, метрів за 30 від будівлі. Буквально за 10 секунд прилетіла друга ракета – точно по нас. Добре, що після першого вибуху я встиг згрупуватися. Перекриття впали, і я опинився затиснутим між двома панцирними сітками. Мені пощастило, що я трохи зсунувся в бік – прямо в місце, де могла б бути моя голова, прийшла плита. Хлопець на сусідньому ліжку загинув.

Він згадує, як довгі години задихався під завалами. Як не міг поворухнутися і намагався хапати залишки повітря. Як, коли почув голоси рятувальників, намагався кричати, але до рота набивалася глина і дихати ставало ще важче.

– Я кричав лише одне: “Повітря!”, – згадує Швед. – Хотів, щоб вони розуміли, де моя голова. Мені було важливо, щоб вони відкопували не ноги, а якнайшвидше дали мені доступ до повітря. І ось, хлопці мене вже майже відкопали, щось мені кричать. Останнє, що я пам’ятаю – чітке усвідомлення: вони не встигли, – Швед робить драматичну паузу і посміхається. – А потім мене врятували. 

Він отямився вже у шпиталі. За словами Шведа, це його вже третій “другий день народження” цього року. Перший стався влітку на схід від Бахмута.

– Тоді ми зустрілися лицем до лиця з вагнерівцями і перемогли в тому бою. Нас було 28. Для більшості хлопців це був перший бій, але ми залишили на підступах до своїх позицій 25 вагнерівців.

Другий – 10 серпня. Тоді на іншому опорному пункті під Бахмутом підрозділ Шведа потрапив під обстріл, який не припинявся 12 годин поспіль. Були втрати загиблими та пораненими.

– Мій побратим за 5 метрів від мене загинув від прямого влучання снаряду. Мене тоді контузило, я не міг збагнути, що відбувається. Я бачив його ноги за вигином окопу і ще пів години розмовляв із ним, не розуміючи, що ноги – це єдине, що від нього залишилося, – згадує сержант Бахмутського батальйону ТрО.

– Якщо раціонально міркувати, шансів вижити у нас тоді було менше, ніж шансів загинути. Але ми вижили. І оце влучання ракети… – він вказує на семиметрову вирву просто під фундаментом зруйнованої будівлі. – Те, що я залишився живий – велика удача.

Це дійсно схоже на диво – коли Шведа дістали з-під завалів, крім численних забоїв, у нього не було жодних ушкоджень. Прийшовши до тями в шпиталі, він одразу ж знайшов попутний транспорт і вже за кілька годин знову був у розташуванні – допомагав розбирати завали. 

“Ставлення “як до дєвочкі” я ніколи не відчувала”

Наша наступна співрозмовниця взяла собі позивний Фрейя. До того як вона почала “збирати криваві жнива” на полях битв, Ірина була головою луганської обласної профспілки ЖКГ, підприємницею, експерткою українсько-швейцарського проєкту “Decide”. 

Народилася у Сіверську, але більшість свого життя прожила у Лисичанську. Вважає це місто рідним, з ним у неї пов’язані найтепліші спогади. Зокрема там народилася її донька.

Фрейя, голова обласної профспілки ЖКГ, гранатометниця Бахмутського батальйону тероборони

– Багато хто називав Лисичанськ депресивним містом, а я завжди доводила своїм прикладом, що навіть у такому місті можна знаходити гідну роботу, розвиватися і розвивати громаду, – каже Ірина.

Там застала її і звістка про початок повномасштабної війни.

– Прокинулися о 5-ій ранку, бо всі дзвонили один одному повідомити, що почалася війна. О 7-ій я вже була одягнена, щоб їхати до військкомату. Всюди були черги, всі метушилися, були налякані. Люди стояли в чергах в банкомати, в магазини. На таксі та на маршрутку сісти було майже неможливо. 

У лисичанському військоматі їй заявили, що “дівчата їм не потрібні”.

– Я розтроїлася, бо хотіла захищати своє місто.

Але варіант не йти у військо Фрейя не розглядала. Поїхала спочатку до батьків у Сіверськ, а 26 лютого з усіма речами та бронежилетом брата вже стояла на порозі бахмутського центру комплектування. 

– Таке рішення я прийняла задовго до “повномасштабної”. По-перше, у мене брат з 2015 року воює. По-друге, у мене донька навчається у військовому інституті. Страшно, коли твоя дитина знаходиться там, де вже приймають бій, а ти ще у більш-менш мирному місті – я б не всиділа. Тому це навіть не обговорювалося. Я себе в такій ситуації по-іншому не бачила, я б інакше не змогла.

Каже, що донька сприйняла це рішення спокійно – не сумнівалася, що мати вчинить саме так.

В батальйоні Сил ТрО ЗСУ Ірині спочатку запропонували посаду діловода, але вона рішуче відмовилася. 

– Здивувалися. Кажуть, ви що, постріляти хочете? Так, кажу, хочу постріляти. Мене записали у стрілецьку роту. Мені дуже повезло зі своєю ротою. Там всі були добровольцями, вона сформувалася в перші дні, коли мобілізованих ще не було. І всі хлопці якось на одній хвилі. 

На початку літа в роті з’явилася на той момент найбільш потужна зброя батальйону – автоматичний гранатомет. І зі стрілецькою вона перетворилася на роту вогневої підтримки. Вона швидко опанувала фах навідниці.

– АГС – це реально круто! – ділиться Ірина. – Потужна зброя! Це було кохання з першого погляду. 

Фрейя добре запам’ятала свій перший бойовий вихід із гранатометним розрахунком. Тоді вдалося зупинити наступ противника з лисичанського напрямку. Побачивши ворога, каже, відчула шалений адреналін – діяти треба було злагоджено та швидко. 

– Ми працювали по них прямою наводкою, дистанція близько 300 метрів. Відпрацювали їх дуже гарно. І не тільки живу силу – підбили й БТР. Коли він почав горіти і з нього стали вискакувати солдати, я не стримала емоцій, вискочила аж на поле, щоб роздивитися. Мені потрібно було це бачити! Хлопцям довелося мене затягувати назад в окоп, – сміється Ірина. 

Але у вересні вона залишилася без АГС. В одному з важких боїв весь розрахунок отримав поранення, а гранатомет знищила ворожа артилерія.– Як тільки підрозділ зайшов на позицію, нас почала крити арта. І це тривало весь день без перерви. АГС безсилий проти гармат. А на момент, коли мене, поранену, евакуювали, ще жодного разу не зав’язалося стрілкового бою.

Тоді були поранені майже три десятки її побратимів, а командир роти і ще шестеро бійців загинули, прикриваючи їхній відхід. Фрейя з тугою згадує ротного. Каже, він навчив її та й увесь їхній підрозділ всьому, що вони тепер вміють, і став для неї справжнім другом. 

– Ми втратили тут вже багато своїх друзів, і тому Бахмут тепер став для мене особливим місцем. Це місто мені болить. Дуже болить. І, не дивлячись на те, що росіяни навезли сюди багато “м’яса”, я думаю, Бахмут ми втримаємо. Мусимо втримати.

У бахмутській теробороні служить доволі багато жінок.

– Якогось особливого ставлення, “як до дєвочкі”, до себе я ніколи не відчувала. Ми завжди були однією сім’єю. Хіба що тільки одного разу – коли ми виходили на позицію “Лісник”, хлопці так хотіли зробити мені приємно, що особисто для мене змайстрували в посадці душ. Це вперше, коли на бойовому виході у мене був власний душ. І коли росіяни розлупили той душ, я була дуже розлючена, думала, тепер точно їх всіх повбиваю! – сміється Фрейя, жартуючи про “дівочу” мотивацію воювати.

Насправді мотивації Ірині не бракує. Вона прагнула захистити свій рідний Лисичанськ. Потім помститися за своє місто. А тепер вимагає у ворога ще й відплати за полеглих побратимів. Вона впевнена, що обов’язково повернеться у звільнений Лисичанськ:

– Але я дивлюся відео від тамтешніх колаборантів і розумію, що я вже не буду там жити. Вже не зможу. Не хочу жити поруч з тими, хто розмахував трикольоровими ганчірками. Та і жити мені там вже нема де – будинок зруйновано. Але мені дуже треба зайти у Лисичанськ і пройтися його вулицями, – коли Ірина згадує рідне місто, її очі світяться теплим світлом.

Вона зізнається, що з підліткового віку вела особистий щоденник. Потім закинула це заняття. І вже під час служби в батальйоні почала знову записувати свої думки:

– Зокрема, я там написала, що стільки, скільки на війні, я не сміялася ніколи в житті. Все дружно, ми намагаємося один одного підтримати – жартами, теплими історіями, якимись приколами. Дуже багато сміємося. Можливо, це захисна реакція. Але це точно не істерика, – посміхається Фрейя. 

Ще одна жінка-воїн, Валентина – вчителька молодших класів. Вона родом з Торецька, але останні дев’ять років живе у Бахмуті, працюючи в одній із тамтешніх шкіл. Прийшла у військкомат 25 лютого. 

Валентина, шкільна вчителька, бойовий медик бахмутського батальйону тероборони

– Не могла стояти осторонь, – пояснює вона свій вибір. – Вже і так стояли осторонь вісім років. Тому цього разу вирішила йти. Раніше допомагала як волонтерка, а тепер зрозуміла, що час самій взяти участь.

Колеги та керівництво школи поставилися до її рішення з розумінням та повагою. А учні та їхні батьки дізналися про це зовсім недавно – мама одного з учнів Валентини привезла у підрозділ волонтерську допомогу і була дуже здивована, побачивши її у військовій формі. Тепер діти та їхні батьки постійно на зв’язку – підтримують, хвилюються, вітають зі святами.

– Читаю це з болем, – ділиться Валентина. – Чому? Тому що сумую за ними. 

Вона виглядає спокійною та виваженою. І не любить розповідати про себе. Аж до певної різкості у відповідях. Особливо про своє перетворення на військову.

– А чого я маю це афішувати? Кому треба, той знає. А решта – то моє, особисте. Навіщо мені вихвалятися тим, що я пішла служити?

Їй достатньо того, що її рішення схвалив син – теж професійний військовий, офіцер, який зараз лікується після поранення. 

– Сказав: “Я від тебе, мати, іншого і не очікував”, – пригадує Валентина. – Але, коли я працюю, він дуже переживає. Ми намагаємося тримати зв’язок. Він виконує свою роботу, я – свою. Він мені десь підказує, його підказки допомагають. Син мною пишається. Як я свого часу пишалася сином, який встав на захист Батьківщини.

Школа, де працювала Валентина, на момент запису інтерв’ю залишалася єдиним навчальним закладом у Бахмуті, який ще не зруйнувала російська артилерія. Валентина сподівається, що війна незабаром закінчиться нашою перемогою і вона повернеться до своєї улюбленої роботи в школу, яку торік тільки-но відремонтували. А щоб це сталося швидше, вона опанувала нову спеціальність і тепер служить бойовим медиком.

“Треба йти і самим писати нашу історію. За нас це ніхто не зробить”

– Ось вона, сьома, рідна школа. Я тут працював вісім років. Все побито… – каже ще один боєць Бахмутського батальйону Сил тероборони.

Школі, де був заступником директора боєць на позивний “Завуч“, пощастило менше, ніж школі Валентини. Вона зяє вибитими шибками, стіни та дах рясно посічені уламками снарядів. 

Завуч проводить для нас своєрідну екскурсію місцями, де проходило його дитинство та юність.

Сумна екскурсія – місто сильно зруйноване, улюблені місця понівечені російськими снарядами. На вулицях – багатометрові вирви від авіабомб, цілі під’їзди багатоповерхівок впали після ракетних ударів. На місці, де раніше був жвавий центральний ринок, чорніє покручене згарище.

Мінометник на позивний “Завуч” біля руїн школи, в якій він вчителював останні 10 років

– Оця розвалена будівля – їдальня педучилища, яке я в далекому 2005 році закінчив. Два роки я тут вчився. Потім поступив до Харківського національного педагогічного університету. Працював у школі в Опитному, а сюди, у сьому школу перейшов у 2012 році. Ось на третьому поверсі, бачите? – Олександр показує на вікна без скла, з вивернутими пластиковими рамами. – Отам був мій кабінет, кабінет історії. 

– Як сумно дивитися на побиті рідні стіни. Колись тут було все зелене, облагороджене. А зараз одні руїни. Ось що приносить війна – лише руйнування, біль і страждання. Ця будівля вціліла під час німецько-нацистської окупації. Але не вціліла у війні з нашим чокнутим північним сусідо, – додає мінометник. 

Олександр взяв собі позивний “Завуч”. Це інтелігентний 40-річний чоловік, який говорить тихо, чисто та по-вчительськи структуровано. Він геть не схожий на супергероя-військового з голлівудських фільмів. Амуніція та зброя не виглядають на ньому природно. Але зараз він командує одним із найрезультативніших мінометних розрахунків у цьому секторі.

Хоч і готувався йти до війська в разі російського вторгнення, але до батальйону Сил ТРО він приєднався лише 11 березня – оскільки, як заступник директора, мав завершити всі справи у школі.

Сім’ю Олександр вивіз з міста, бо, каже, не знаходив би собі місця в окопах, знаючи, що вони в небезпеці. Більшість вихованців теж виїхали з Бахмута, але продовжують навчатися дистанційно. Пишуть йому, що сумують і мріють якнайшвидше повернутися додому, до своєї школи. 

– Що я відчуваю на руїнах рідної школи? Біль і сум, – каже Олександр. – Тут був сміх, тут було дитинство. Ще дев’ять місяців тому на цьому подвір’ї бігали діти. На оцих турніках займалися хлопці. Бачите оці побиті пластикові вікна – все це робилося за кошти меценатів, волонтерів, батьків. І зараз бачити все це зруйнованим – боляче. 

За словами Олександра, у лютому багато бахмутців встали на захист своєї країни. Хтось пішов до війська, хтось допомагає армії як може. Його педколектив будував блокпости на околицях міста, облаштовував позиції та збирав все необхідне для місцевої тероборони, “бо ніхто не хоче годувати чужу армію”.– Цікавий факт, – Олександр зупиняє нас біля зруйнованої будівлі шкільної майстерні та показує рукою на високе дерево. – Коли я прийшов сюди працювати, оця золотава берізка мала заввишки не більше двох метрів. А зараз, дивіться, яка красуня, метрів зо 30. Скоро школу переросте. Її посадив покійний вчитель трудового навчання, Борис Іванович.

Над нами раптом зависає беспілотник. Декілька секунд ми визначаємо, чий він, і чи несе загрозу. Потім неподалік бачимо пілота в українському пікселі, видихаємо і продовжуємо “екскурсію” руїнами Бахмута.

– Оце – будівля індустріального технікуму. Він зазнав декількох авіаударів. Це колишнє приміщення суду, а потім тут був філіал горлівського “ін’язу”, сюди був приліт авіаційної ракети. І ось сюди було влучання ракети, будинок просто склався. Це наша “топталовка” – центральний сквер, де весь час проводилися святкові заходи, випускні, дні міста, ярмарки. Оці всі дерева саджали містяни, зокрема наш педколектив. З жахом думаєш, скільки потрібно часу, щоб все це відбудувати та повернути до нормального життя, – ділиться думками боєць.

Любов до міста і сум від споглядання його ран прозирають у кожній його фразі. 

– Я також через цю війну багато втратив. Згорів мій отчий дім. Згоріла моя велика пасіка. Квартира знищена, дві автівки теж знищені. Але ця війна довела, що всі матеріальні блага нічого не варті. Головне – людське життя.

– Але ж, – зауважуємо, – власним життям ви кожного дня ризикуєте.

– Якщо ти чоловік, маєш брати зброю і боронити свою країну, – відповідає Завуч. – Я взяв зброю до рук для того, щоб її не довелося брати моїм вихованцям. І моєму синові. 

Олександр розповідає про важкі тижні в серпні, коли з позицій під Бахмутом були виведені ключові механізовані підрозділи і на багатьох ділянках залишилися лише бійці Бахмутського батальйону Сил тероборони.

– Багато з моїх побратимів загинули або втратили здоров’я, – розповідає Олександр. – Але вони не залишили свої позиції, до останнього набою боронили свою землю. Вони герої. Вони трималися дуже хоробро і мудро проти переважаючих сил супротивника. Легка піхота, не маючи ні бронетехніки, ні артилерії, тоді не відступила і втримала фронт.

– Після того, як російські війська відійшли з Київщини, у нас почалося пекло. І це триває вже вісім місяців. Весь цей час ми постійно працювали на позиціях разом з іншими армійськими бригадами. Про них журналісти розповідають як про героїв, що тримають Бахмут, а нас чомусь ніхто не згадує, – у цих його словах не стільки образа, скільки прагнення справедливості. – Бригади приходять, працюють, потім уходять на ротації. А ми весь час тут. Бо куди нам уходити? Це наше місто. Воюємо за власну землю. 

Він розповідає, як перші два місяці їхній нині загиблий командир вчив їх військовій справі в перервах між облаштуванням позицій і чергуваннями на блокпостах. Як учорашній вчитель вже у першому бою відчув себе солдатом. Про грізну та універсальну зброю, яку він опанував пізніше – міномет.

– Чи важко було навчитися працювати з мінометом? – запитуємо.

– Для мене – ні, – з посмішкою відповідає він, – тому що я вчитель і сам все життя вчуся. Прийшовши до війська з посади заступника директора, я зрозумів, що мої побратими – це ті ж самі діти, з тими ж самими своїми капризами, звичками, емоціями. Отже, на моїй новій роботі майже нічого не змінилося – ті самі діти, тільки вже дорослі, вмотивовані.

Про свою нову роботу Завуч розповідає захоплено, але на запитання, чи вона йому подобається, каже впевнене “ні”. Він робить все це лише тому, що зараз немає нічого важливішого за цю роботу. Він хоче, щоб на його землю повернувся мир, а для цього з неї потрібно вигнати ворога.

– Якщо ми складемо зброю, країни не стане. А цього я не можу дозволити, тому що це моя земля – тут я виріс, тут жили мої діди та прадіди. Вони також воювали за цю землю і у Другій світовій, і у Першій світовій війні. Такий мій родовід – майже всі були військовими. І так вже трапилося, що прийшла війна, і мені теж довелося стати військовим.

Зруйнована авіаударом багатоповерхівка в одному з районів Бахмута

– Це пам’ятник солдатам, які 5 квітня 1943 року звільнили наше місто, – наша “екскурсія” триває. Вчитель історії, він напам’ять знає дати всіх ключових подій, пов’язаних із цим краєм.

“Визволителям Донбасу” написано на постаменті, на якому встановлений величезний сірий радянський воїн. За його спиною – дві п’ятиповерхівки, зруйновані російською авіацією. Краєвид просочений гіркою постіронією.

– Напевно, після цієї війни ви будете інакше викладати історію своїм учням? – питаємо ми Олександра.– Звісно, – відповідає Завуч. – Я намагатимусь доносити, що не можна сидіти й чекати, що колись хтось все зробить за тебе. Треба зараз виходити і самим писати нашу історію. Вивчати історію важливо. Історія – це колесо, вона повторюється. І я шкодую, що серед українських політиків так мало істориків. Якщо б їх було більше, ми би готувалися і не допустили би того, що з нами сталось.

“Задача – заритися поглибше та вижити, коли гатить арта”

– Противник працює за підручниками. Спочатку йде артобстріл. І під цей шумок вони наближаються до наших позицій. А, оскільки місцевість тут доволі складна, іноді їх виявляють лише тоді, коли вони наблизилися вже на відстань кидка гранати. 

Одного разу, наприклад, наш боєць вийшов з окопа в посадку, чисто випадково побачив протипіхотну міну, вистрелив, щоб її знешкодити, а по ньому відразу почали працювати десятки стволів. Бо противник накопичувався в посадці, після пострілу вирішив, що їхню групу виявили і відкрив вогонь. Якби не це, якби пройшло ще пару годин і стемніло, вони б заповзли б у наші окопи. 

Ми спілкуємося із заступником командира батальйону Сил ТрО ЗСУ, Анатолієм Могилою. Міцний, простий та добродушний чоловік “під полтіннік”, який з перервою воює ще з початку “гібридної”. Він розповідає нам історію створення підрозділу.

Анатолій Могила, заступник командира Бахмутського батальйону тероборони

– Батальйон почав формуватися минулого року після наказу президента про створення системи Сил територіальної оборони,  розповідає Могила. – А з початком повномасштабної агресії люди стали активно записуватися до нас. Менше ніж за місяц ми повністю укомплектували штат. Всі місцеві – Бахмут, Торецьк, Часів Яр, Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівка.

– У багатьох бійців вже нічого тут не залишилося  їхні села окуповані або зруйновані. Люди багато втратили через цю війну і тому мотивовані. Щоправда, тут багато вже не молодих, їм дещо важко. Але поки в нас все виходить досить непогано, – запевняє Анатолій.

До 2014 року чоловік жив у Дніпрі. Пішов добровольцем, воював неподалік Бахмута. Одружився з місцевою дівчиною і оселився в Часовому Яру. Полюбив ці місця і вже давно почувається тутешнім.

– Охочих було багато, – згадує замкомбата лютий та березень 2022-го. – Декому доводилося відмовляти через вік та стан здоров’я. Були такі добровольці, яким не те що воювати, а вже й жити важко. Але от є в нас один офіцер, якому 69 років, він вже і поранений був, але втік зі шпиталю, і знову рветься у бій. Навіть такі є. Вік  це не завжди визначальне.

Сам він дізнався про існування Бахмутського батальйону Сил ТрО випадково. Коли почалося вторгнення, планував спочатку їхати у свій колишній підрозділ. Але, коли знайомі розповіли про формування місцевої тероборони, ані хвилини не вагався – поїхав до Бахмута.

– У нас багато людей, які прожили не один десяток років за кордоном, але повернулися, щоб воювати за свою землю, – продовжує Могила. – Більшість наших бійців раніше до армії не мали жодного стосунку. А зараз воюють, і воюють гідно. 

Спочатку батальйон разом із Нацполіцією ніс службу на блокпостах. Але вже з початку квітня, коли росіяни підійшли до Покровського, тероборонівців відправили на опорні пункти, де вони, як придані сили, воюють пліч-о-пліч з мотострілковими бригадами. 

– Проти нас тут стоять “пригожинці”, всі ці “славні” парні з тюрем,  каже Анатолій. – У нас були з ними рукопашні бої в окопах, перекидувалися гранатами. Вони дуже відчайдушні, треба визнати. Нема такого, щоб ми почали стріляти по них, а вони розвернутися та побігли. 

Були випадки, коли їх 20-30 людей йде у наступ. Ми їх кулеметом ніби покосили  лежать, ніхто не відповзає. Потім бачимо, один закурив. І по рації починає наводити вогонь. Йдуть тільки вперед, поки всіх не покладемо. Потім наступна хвиля. 

Після одного з боїв, коли ми відбили штурм наших позицій, вагнерівці вивезли сім вантажівок своїх поранених та вбитих. Людей вони не шкодують взагалі. Там їх вже навалено – страшне. Зараз хоч похолодало, а раніше і сморід навколо позицій стояв нестерпний.

– Весь цей час ми і на другій лінії, і на першій, і за “нулем”  спостережні пости були і в сірій зоні. За цей час вже чотири бригади помінялися, а ми постійно тут, – розповідає заступник комбата.

 Буває важко. Без передишки з одних окопів в інші. Декому це складно. Але є і такі, хто відчув адреналін і не хоче уходити з позицій. Навіть деякі поранені не хотіли уходити. Його вже тягнуть на евакуацію, а він кричить, дайте мені набої, уколіть чим-небудь, щоб не боліло і я ще можу стріляти. Є і такі, – запевняє боєць.

Зоною відповідальності батальйону стали східні околиці Бахмута, напрямок на Лисичанськ, Попасну, Покровське, Соледар.

– Були бої, коли вони захоплювали наші позиції, а ми їх потім повертали. Було таке, підрозділи, що нас міняли, втрачали позиції, а ми потім їх знову повертали. Все, як на війні. 

Зараз окопна війна – задача заритися глибше і вижити, коли гатить артилерія. Іноді вони нас штурмують. Бо Путін дає їм завдання зайняти місто до якоїсь чергової дати. Вони намагаються щось показати, але особливих успіхів не мають. І не матимуть.

Ми спілкуємося з офіцерами управління батальйону на ґанку зруйнованого авіаударом гуртожитка. Розмову перериває ревіння двигунів штурмовиків, які проносяться просто над нами. За низькими хмарами літаків не розгледіти. Ми дещо напружуємося і, щоб зрозуміти рівень небезпеки, вдивляємося в обличчя офіцерів. 

“Напевно, наш”, – припускає один із них. “Навряд чи,  заперечує інший, неспішно роблячи чергову затяжку.  Наші зазвичай ідуть значно нижче”. Ще один посміхається і заспокоює нас – метушитися немає сенсу: навіть якби ми були їхньою ціллю, сховатися все одно не встигли б. 

Постійним фоном лунає артилеристська канонада та розкати вибухів, десь на околицях перемовляються кулемети. Добігає кінця ще один день запеклої оборони Бахмута, міста, об яке судилося зламатися шестерням російської воєнної машини. 

P.S. Поки матеріал готувався до публікації, Бахмутський батальйон територіальної оборони було виведено на коротку ротацію, після чого він зайняв позиції на іншій, але не менш складній ділянці фронту на сході України. 

Костянтин Рєуцький та Олексій Братущак, для УП

“Великі битви” – спільний проєкт Сил територіальної оборони України та “Української правди”. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни.

Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити події кожного з ключових епізодів цієї війни. Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність.

Новини

«Дякуємо, ветерани»: в  Україні розгортається інформаційна кампанія вдячності Захисникам і Захисницям України

Проєкт ініціювало та розробило Міністерство у справах ветеранів України

Захисник із Краснограду отримав нагрудний знак Командувача Сил ТрО «Щит Територіальної Оборони»

Під час виконання бойових завдань на Бахмутському напрямку боєць проявив неабияку витримку безпосередньо на лінії зіткнення

Два БТР FV432 отримала 114 бригада Сил тероборони

Машини були переобладнані під медичний евакуаційний транспорт, що дозволить забезпечити безпечну і швидку евакуацію поранених з поля бою

Воїну 115 бригади Сил ТрО Олексію Циханюку посмертно присвоїли звання Героя України

В ході жорстокого бою наші бійці відбили дві хвилі ворожого наступу. Не витримувала зброя, але наші бійці стояли до останнього

Дізнатись більше