«Стояти один за одного горою – головне правило нашого підрозділу»

Сержант, командир одного з відділень 130-го батальйону Сил ТрО Віктор Бородулін на псевдо «Демон» був одним з тих, хто готу­вався до широкомасштабного вторгнення за­здалегідь та закликав готуватися інших. Був інструктором з фізичної і психологічної підго­товки, займався громадською діяльністю.

Батальйон бійця боронив Батьківщину спо­чатку на Київщині, потім був схід. Віктор роз­повів «Спротиву» про оборону Бахмута, геро­їчну евакуацію поранених з Дементіївки і про те, як побратимство рятує життя на фронті.

Про побратимство

У нашому підрозділі за півтора року скла­лись вже певні традиції. Звісно, хтось ішов, хтось приходив, але неписані правила за­лишались непорушним. Першочергово — це стояти один за одного горою, забирати, ви­водити поранених, чого б це не коштувало. Я робив так і коли в Бахмуті мене поранив снайпер, так зробили і мої побратими.

На Харківщині під селом Дементіївка, в один із найважчих епізодів з життя нашої роти, хлопці, ризикуючи собою, заїжджали на пікапах під щільним вогнем противника вивозити загиблого і близько 20 поранених. Без такої відданості з боку побратимів ці люди могли не повернутись додому живи­ми до своїх сімей. Тому існує тверда впевне­ність: що б не сталось, тебе витягнуть. І ти це зробиш, коли настане такий момент. Це і є побратимство.

Ми живемо разом, їмо разом, радіємо, пе­реживаємо одне за одного разом, воюємо разом — ми сім’я.

Часто жартуємо, що це «пікнік» з друзями, який добряче затягнувся, хоча це, звичайно, далеко не так. Але всі ми — друзі і, перекона­ний, після перемоги триматимемо зв’язок і надалі. Нам є про що поговорити, що згада­ти. Якщо і трапляються дрібні непорозумін­ня, вирішуємо їх до відправлення на бойове завдання. Підійти, обговорити, знайти ком­проміс, потиснути руки, обійняти по-брат­ськи. Бо поруч з тобою люди, на яких ти роз­раховуєш.

Потрібно запевнити їх, що на тебе теж вар­то покластися. Це надає впевненості, що ти не один. Ти дивишся на них і розумієш, що наваляємо ворогу по-повній, що вистоїмо і переможемо.

Пекельна евакуація

Це були останні дні перебування нашого підрозділу у Бахмуті, там було пекло. Тран­спорт росіяни розстрілювали ще на під’їзді. Механіки-водії, які наважувались їхати за пораненими, легко могли вже не поверну­тись. Це по-доброму божевільні відчайдухи, яким вдавалося проскочити між вибухами від ПТУРів і мінометних мін.

Особливо «безбашенний» екіпаж МТ-ЛБ в нашому батальйоні — це «Прапор» і «Клім». Вони вивозили мене після поранення з Бах­муту. Тільки-но я опинився на борту, як недалеко прилетіла міна і уламки посікли «Кліма». На щастя, поранення були неважкі. Він потрапив зі мною в госпіталь. Тепер, що­разу коли я бачу цих хлопців живими, мене переповнює радість.

В такі моменти я розумію, що Україна не­одмінно переможе. Ми готові воювати у будь-яких умовах, залишаючись непохит­ними. Дивишся на побратимів і розумієш, ну хто таких «лобуряк» може перемогти і чим їх вже можна налякати? З такими не страшно і в Рим, і в Крим.

Якісна підготовка — ключ до перемоги

Ми не можемо перемогти кількістю, нас в рази менше, а от якістю — це саме той шлях до перемоги.

Воює не техніка, воюють люди. Це найцін­ніший ресурс. Скільки б в нас не було техні­ки і зброї, їхнім оператором має бути добре навчена людина.

Час поспіху закінчився. В тилу мають готу­ватись професіонали своєї справи, які замі­нять нас на фронті.