Харківський прорив. Як у вересні 2022 тероборона дійшла до кордону

Прорив фронту та звільнення май­же всієї Харківської області у верес­ні 2022 стали одним з найбільших успіхів ЗСУ. Протягом тижня україн­ське військо просунулося на десятки кілометрів, окремі підрозділи за цей час пройшли сотню кілометрів. Свою поразку російська пропаганда назва­ла «перегрупуванням». Перегрупо­вувалися окупанти таким чином, що кидали техніку та накивали п’ятами так, що українські бійці не встигали всіх наздогнати.

У цьому наступі брали участь і Сили терито­ріальної оборони. Харків’яни, кияни, львів’яни, херсонці та інші підрозділи доклалися до визво­лення українських міст та сіл. Це історіях одних з учасників харківського прориву.

Харківському наступу передувала тривала підготовка. Для ворога створювали уявлення, що Україна готується до прориву на Херсонщи­ні та Запоріжжі, і окремі частини з Харківщини будуть передислоковані на ті напрямки.

За кілька днів перед початком наступу відво­лікаючі дії почали на півночі від Харкова. Кілька літніх місяців батальйони харківської міської бригади перебували у лісі. На початку вересня вони отримали завдання: активними діями створити у окупантів уявлення, що будуть про­риватися до державного кордону. У цей час на південь від Харкова готувався справжній удар.

«Наказ на наступ сприйняли так, що це навіть емоціям не піддається, — розповідав одразу після завершення наступу офіцер штабу куп’ян­ського батальйону «Домінік». — Усі люди в нас місцеві: чугуївські, куп’янські, харківські. До вересня ми чотири місяці просто стримували ворога. Кожен день обстріли, багато загиблих, на жаль, і серед цивільних. І тут, коли ми вже з місця рухаємося вперед, це просто емоції, ну просто, дуже позитивно. І в той же час це було і для орків повною несподіванкою».

Уся увага була прикута до прориву під Бала­клією. Тим часом харківська та київська теро­борона брали участь у бойових діях за 30 км північніше. Вони долучилися до наступу в ра­йоні населених пунктів Миколаївка-Василен­кове, які розташовані північніше траси Чугу­їв-Куп’янськ.

За задумом, один київський батальйон своїми діями мав витягнути на себе основні сили про­тивника. Після цього з флангів мали вдарити 92-а та 14-а механізовані бригади.

«Перед цим ми добу чи дві не спали, — згаду­вав у вересні 2022-го боєць київського баталь­йону «Грузин». — Ми вийшли “налєгкє”, ніч про­вели в лісі, спали в ямах, які вирили собі. Було дуже холодно, а укривалися лише поліетиле­ном. На ранок пішли на марш».

Це був ранок 7 вересня. Першими пішли 14 розвідників, далі підтягувалися інші.

Миколаївка розділена річкою на дві частини. Щойно тероборонівці пройшли першу полови­ну, як на них вилетіла ворожа машина.

«Ми зайшли їм в тил. Вони не очікували, що невеличка група зайде на «їхню територію» і прийме бій», — розповідав «Грузин».

Тероборонівці розстріляли машину. Пізніше від місцевих дізналися, що в ній були офіцери противника, які «кошмарили» село.

Одразу після першого контакту у селі розпо­чався бій. «На нас пішов танк, працювали міно­метні розрахунки, з дворів кидали гранати. Там почався кошмар», — згадував «Грузин».

У цей час аеророзвідка зафіксувала, що зі сто­рони противника в напрямку села висувається піхота та БМП. Тоді вже підключилися основні сили українського наступу.

Того дня Миколаївку відбили. Зі слів місцевих жителів тероборонівці дізналися, що ворог по­ніс значні втрати — близько 20 загиблих та 30 поранених.

У наступні дні батальйон киян змінив 7-9 на­селених пунктів, в яких зупинялися на корот­кий час. До 12 вересня тероборонівці подолали 60 км на північ. У Вовчанську їх і зустріла ре­дакція газети «Спротив».

«Зверніть увагу, я весь брудний, немає часу ані помитися, ані сушитися. Тому що ми в дорозі. Уявіть, ми пробиралися дорогами, які залиті і розмиті дощем, кілометри 1,5-2 просто штовха­ли наші автомобілі. Це було дуже складно, але ми це зробили», — з захватом підсумовував свій похід «Грузин».

Коли кияни 7 вересня штурмували Миколаїв­ку, за кілька кілометрів від них почали діяти і харків’яни. До прориву вони почали готуватися ще 4 вересня.

«З отриманням бойового розпорядження штаб спланував наступ, залучив кілька штур­мових груп та мінометні розрахунки. І сьомо­го числа почали діяти в напрямку Василенкове. Усі хлопці спрацювали на відмінно. На жаль, двоє хлопців, «Крава» і «Каха», загинули», — розповідав пізніше офіцер штабу «Домінік».

Цей наступ куп’янської тероборони також за­став ворога зненацька. Тому тут противник не був готовий до серйозного спротиву, швидко відступив та залишив багато озброєння.

«Вони просто все покидали. Кулемети, Утьос, АГС, танкові боєприпаси, багато ракет до ПТУ­Рів, бронежилети, амуніцію, сухпайки, дуже-ду­же багато всього. Видно було, що залишали все поспіхом», — згадував «Домінік».

Далі ситуація змінювалася дуже швидко. Кож­ного дня харків’яни отримували нові завдання, іноді напрямок руху змінювався протягом го­дини через те, що виявлялися скупчення про­тивника, який відступав. Тероборонівці дійшли аж до кордону. «За кілька днів ми пройшли багато сіл. Після Василенкового були Пасівка, Новоалександрівка інші аж до прикордонної Волохівки. У кожному селі ми вивішували пра­пор України», — розповідав «Домінік».

Разом з українським прапором в населені пункти поверталося вільне життя. Українських бійців люди сприймали дуже позитивно. «Обій­малися, плакали, їсти кликали, приносили хто кавуни, хто хліб, який самі пекли. Але був і такий момент, що після півроку під окупацією люди поводилися насторожено. Їм же розпо­відали байки про «карателів», то дехто і бояв­ся», — казав «Домінік».

Ще однією байкою тоді були заяви російських пропагандистів про перегрупування окупан­тів та їхній організований відхід. Проте все це спростовувалося побаченим на звільненій Хар­ківщині. «Як кадровий офіцер, можу сказати, що у нас все було сплановано на високому рівні. І саме наша гарна організація призвела до того, що росіянам довелося кидати все. У них була паніка через наступ наших військ», — підсумо­вував «Домінік».