Як військовослужбовцям спілкуватися зі своїми дітьми

Війна – це випробовування не тільки для захисників, а й для їхніх родин. Чи не найболісніше розлуку з татом або мамою, які стали до лав українського війська, переживають діти.

Як військовослужбовцям спілкуватися зі своїми дітьми, щоб зберегти емоційний зв’язок? Як підшукувати правильні слова, якщо ви на відстані?

Про це ми сьогодні говоримо зі Світланою Ройз, дитячою психологинею та письменницею.

“Напевно, тато пішов у військо, бо не хоче бути зі мною”

– Світлано, вже понад півтора року триває повномасштабна війна. Тисячі українських військових мають можливість спілкуватися з рідними, а особливо з дітьми, лише через відеозв’язок. Яка тут найбільша небезпека для родин? 

– Давайте почнемо із загального. Стрес та травматичний досвід б’ють по системі близькості та прив’язаності. Зараз ми всі, навіть коли близькі перебувають поруч, відчуваємо себе вразливими, а часто й самотніми. Стає більше вимог і претензій до тих, кого ми вважаємо найближчими.

І це, дійсно, випробування, бо витримати навантаження розлукою – це важкий виклик. Тут наше “завдання з зірочкою” – не втратити емоційні зв’язки, які були напрацьовані раніше. Так би мовити, боротися за острівці “спільного досвіду” з родиною. 

На почуття дітей, які перебувають у розлуці з батьками, впливає багато факторів. По-перше, важливо, що саме знає дитина. І як вона сама собі пояснює, чому тата (мами) немає поруч.

Ми маємо враховувати, що дитяче сприйняття світу егоцентричне, персоналізоване.

Дитина переконана: все, що відбувається навколо – це через неї, для неї і стосується її безпосередньо. 

Коли мій чоловік на початку повномасштабної війни став до лав Сил Тероборони, наша донька плакала: “Навіщо ти йдеш, якщо у тебе є я?”; “А якщо ти не зможеш прийти до мене на шкільне свято?”.

Багато дітей, з якими я спілкуюся, щиро казали: “Напевно, тато пішов у ЗСУ тому, що не хоче бути зі мною”. Мовляв, через те, що я погано навчаюсь, не прибираю іграшки, або просто тому, що він мене не любить.

Діти живуть тією інформацією, яку ми їм даємо. Або тими поясненнями, які вони самі собі дають.

Незалежно від віку дитини, батькам слід повторювати, що вони були б поруч щохвилини – якби лише була змога. Дитина має розуміти, що вона для них найважливіша. І теперішня розлука для тата чи мами, які на фронті, – це їхній найбільший біль.

Поясніть дитині, що ви там, бо мусите захистити її та всіх інших дітей. Ви робите зараз роботу, яку вважаєте необхідною, гідною та чесною. 

Діти одночасно переживають цілу хвилю емоцій. Вони пишаються своїми близькими й одночасно можуть злитися на них, відчувати тривогу, сум, страх чи роздратування. Ці емоції діти не завжди відкрито проявляють і рідко самі їх усвідомлюють. У спілкуванні ви можете це відчути.

Іноді дитина, щоб приховати свої справжні переживання, може уникати контакту. Ставтеся до цього з розумінням. 

 Спробуйте озвучити те, що відчуває дитина, щоб “нормалізувати” її емоції. Ви можете сказати: “Зараз тобі, напевно, буває складно, страшно, тривожно? Але ж ти пам’ятаєш, що можеш усе мені розповісти?..”.

І якщо дитина розповідає вам про свої почуття, в жодному разі не знецінюйте їх, кажучи: “Та це ж нічого страшного” або “Чого тут переживати?”. Звісно, в порівнянні з вашими переживаннями, це дійсно нестрашно. Але для дитини її емоції дуже важливі.

Скажіть дитині, що ви добре її розумієте. Наприклад: “Знаєш, якби мого тата чи мами не було поруч так довго, мені б також було сумно. Я розумію твої почуття. Проте, іноді в житті щось відбувається не так, як ти хочеш…

Я знаю, що тобі важко. І повір, моя найбільша мрія – ніколи з тобою не розлучатися.

Зараз я мушу зробити все, щоб вороги більше не змогли нищити нашу землю. А ти пам’ятай тим часом, що я дуже тебе люблю”.

Не забудьте також, що діти бояться за ваше життя. Переконайте їх, що ви робите все можливе, аби вберегти себе від небезпеки. 

Як реагувати, якщо дитина каже: “Я тебе ненавиджу!”

Хочемо ми того чи ні, ми мусимо зараз давати раду емоціям. І власним, і емоціям наших дітей. Я іноді пропоную бійцям уявити, що вони перетворюються на величезну гору чи безмежний океан, що здатний все в собі розчинити.

Будьте, однак, готові, що діти в пориві емоцій можуть говорити страшні речі: “Я тебе ненавиджу!”, “Краще б тебе взагалі не було!”, “Краще б ти помер!”…

Насправді за цими словами ховається зовсім протилежне: дитина хоче сказати, що боїться за вас, ви для неї дуже важливі, вона дуже до вас прив’язана і в такий спосіб підсвідомо намагається применшити вашу роль у своєму житті.

Ваша доросла відповідь повинна бути спокійною: “Мабуть, злишся на мене? Що ж, ти маєш право мене не любити. Але я люблю тебе. І завжди любитиму”. 

Чим рідші контакти, тим більше вкладається емоцій та очікувань у короткі онлайн зустрічі. І тим сильнішим може бути розчарування чи відчуття напруження, коли ви на зв’язку. З часом, щоб не відчувати болю чи розчарування, може виникнути бажання взагалі не спілкуватися.

 Проте зв’язок повинен бути регулярним. Дитині важлива навіть не частота зв’язку, а його передбачуваність. Навіть стікер у месенджері, смайлик, селфі, голосове повідомлення – це важливий контакт.

Ви можете записувати на відео чи аудіо пісні, казки, анекдоти, слова підтримки (які, наприклад, дитина зможе прослуховувати перед контрольною роботою, перед змаганнями чи перед сном). Вони дуже знадобляться в ті дні, коли ви не зможете вийти на зв’язок. 

Дуже важливо попереджати дитину, якщо знаєте, що зв’язку не буде. Інакше, щоб уникнути розчарування й болю, дитина буде з часом відмовлятись від контакту. 

– Які можна виділити основні рекомендації для того, щоб пережити цей досвід?

– Ось кілька найважливіших моїх порад.

• Уникаючи подробиць, намагайтеся відповідати на всі дитячі запитання. Якщо про щось розповісти неможливо, кажіть, що це “секретна інформація”. Враховуйте, що дитяча цікавість часом може бути нетактовною, а питання навіть болісними. Ставтеся до цього з розумінням.
• За можливості робіть щось разом: можна співати, грати в онлайн-гру, читати по черзі, дивитися короткі мультфільми.
• Створюйте свої особливі привітання, які були б тільки вашими, та свої власні таємні паролі. Придумайте жест, який означатиме початок та закінчення спілкування. Вигадайте одне одному прізвиська.
• Просіть дитину кожного дня (або так часто, як це можливо) занотовувати все важливе, що відбулося. Можна також просити записувати відео.
• Покажіть дитині щось цікаве зі свого побуту: котика чи песика, який живе з вами, річ, яку ви власноруч змайстрували, іграшку, яку взяли з дому на згадку.
• Передайте дитині щось від себе: наприклад, шеврон або браслет.
• Не забувайте, що зараз для дитини ви – експерт зі стресостійкості. Розповідайте, як вам вдається подолати страх, роздратування чи тривогу. Порадьте дихальні вправи, які, можливо, самі практикуєте. Дітям важливо знати, що ви також переживаєте багато емоцій.
• За можливості підтримуйте зв’язок не лише через інтернет. Надсилайте поштою додому листи, листівки або які-небудь саморобки. Запропонуйте також дитині щось надіслати вам.
• Наприкінці розмови, якщо дитина засмучена, обов’язково її підтримайте (“Я також сумую”, “Мені також з тобою важко прощатися”). При цьому намагайтесь зосередити її увагу на майбутньому (“А що ти робитимеш після нашої розмови?”). Допоможіть дитині сформувати плани і скажіть, коли вийдете на зв’язок знову.

Пам’ятайте, що дітям будь-якого віку важко витримати невизначеність. У них ще не вироблене відчуття часу, тому “тиждень” і “місяць” для них – однаково довгий термін. Тож коли щось обіцяєте, використовуйте інші часові орієнтири: “завтра”, “після уроків”, “ти поспиш дві ночі, і я зателефоную”.

“Я все зроблю, щоб бути з тобою – як тільки це стане можливо”

– Чи розповідати дітям про війну? Чи варто її описувати? Краще говорити прямо, що “ми воюємо”, чи підшуковувати метафору? 

– Дитина може запитати про те, що таке війна і чому вона розпочалася. Продумайте заздалегідь свої відповіді й найголовніше – свої реакції.

Діти орієнтуються не стільки на те, що ми кажемо, скільки на як ми це кажемо. Їм вистачить загальних фраз про вашу боротьбу з ворогом. Розповідей (якщо це прийнятно) про вашу зброю, про побут або відпочинок.

– Чи допомагають короткострокові відпустки, які отримують військові? Часто після повернення з відпустки військові відчувають ще глибшу тугу й пригнічення. Мовляв, “краще б я не їхав і ні з ким не бачився”…

– Коли ви повертаєтесь додому, то не лише ви, а й уся родина проходить період адаптації. Відбувається повна “зміна налаштувань”. Важливо проговорити те, що ви знову звикаєте до життя вдома. Що ви скучили і хочете бути поруч. Але всім потрібно повторно звикнути одне до одного. 

Треба розуміти, що підсвідомо ми хочемо повернутися в час, який був до війни. Але ми всі змінилися. І діти – також. Їм може бути тривожно від того, що вони “не впізнають” тата чи маму.

Важливо це проговорити, зробити проявленим та усвідомленим. Тоді це стане кроком до зближення. Можна, наприклад, сказати дитині: “А покажи мені, як живеш. Які вдома з’явилися нові правила”. Після цього розповісти, як змінилися ви самі. 

– Чи переживають діти відчуття несправедливості ситуації? Адже служити пішли не всі батьки. “У моїх однокласників тато/мама не служать”?.. 

– Так, вони можуть переживати одночасно гордість та відчуття несправедливості. Треба озвучувати їхні почуття. Пам’ятайте, що те, для чого ми знаходимо слова, перестає мати владу над нами.

Ми можемо сказати щиро: “Мені дуже шкода, що тобі доводиться бути без мене, і ти бачиш, як поруч з іншими дітьми їхні батьки. Як тільки буде можливість, я все зроблю, щоб бути з тобою”. 

Дітям важливо говорити про те, що кожен робить свій вибір. І наш вибір продиктований цінностями, яких ми дотримуємось.