“Виграє більш підготовлений”. Інтерв’ю з підполковником ТрО, який після Бахмута пішов навчатися на Вишколі капітанів

Перший бій вони прийняли біля Комишувахи у напрямку Попасної. Тоді вперше з’явилися “вагнери”, і батальйону територіальної оборони Закарпатської бригади Сил ТрО було важко. Ворог мав перевагу в артилерії, окупанти просто знищували все, що перед ними стояло.

Після Попасної закарпатці брали участь у Харківській наступальній операції. Взимку їх перекинули на Бахмутський напрямок.

Після боїв під Бахмутом командир окремого батальйону тероборони із Закарпаття підполковник Олександр Жарський вирішив піти навчатися на “Вишколі капітанів” — двомісячних курсах, які проводить Командування Сил територіальної оборони ЗСУ для командирів рот та офіцерів штабів батальйонів.

Із комбатом Жарським ми зустрілися після завершення “Вишколу”. Він, як один із найкращих слухачів курсу, виголошував промову на випускному. Це для нього — честь, каже підполковник.

Ми поспілкувалися про його принципи роботи з підлеглими військовослужбовцями та підготовку командирів в українському війську.

“Я б’юсь за тебе, а ти б’єшся за мене”

Олександр Жарський у військо прийшов 1985 року. Його фах — штурман тактичної авіації. У 1998-му звільнився зі Збройних сил у званні майора.

Отримав педагогічну освіту, викладав іспанську й англійську у приватних мовних школах, Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка і Мукачівському військовому ліцеї. Після довгої перерви знову став до лав ЗСУ напередодні широкомасштабного вторгнення pocіян.

Спершу служив на управлінській посаді в розвідувальному підрозділі у структурі Сил ТрО. У серпні 2022 став заступником командира окремого батальйону 101-ї закарпатської бригади Сил ТрО, відповідав за бойову підготовку. Взимку очолив батальйон. До речі, той самий, у якому служив Федір Шандор, відомий професор з окопів.

Фото: Олександр Жарський бля захопленої ворожої техніки. Вересень 2022, Харківщина

Власне, тоді ж узимку закарпатські тероборонівці почали виконувати бойові завдання на Бахмутському напрямку. Зокрема у складі зведеної тактичної групи “Адам” у районі Кліщіївки. На відновлення повернулися з-під Бахмута вже весною 2023-го.

Тоді Генеральний штаб ЗСУ на фейсбук-сторінці опублікував цитату комбата Жарського:

“Я б’юсь за тебе, а ти – б’єшся за мене”

— так ми в батальйоні говорили один одному, утримуючи позиції під Бахмутом, щоб витримати фізично і психологічно “м’ясні штурми” російських загарбників і фактично безперервні обстріли наших позицій. І така психологічна установка допомогла нам вистояти та втримати позиції в умовах безперервних атак ворожої піхоти”.

– Пане Олександре, поясніть, що ви вкладаєте в цю фразу: “Я б’юсь за тебе, а ти б’єшся за мене”?

– Коли люди перебувають в екстремальній ситуації, в небезпеці, і ця ситуація триває досить довго, то змінюється психологічний стан. У звичайному житті для нас можуть мати значення якісь речі, які стають другорядними, коли ситуація стає більш жорсткою.

Всі знають поняття військового братерства. Але дуже часто люди в мирному житті взагалі не розуміють, що це таке. Вважають, що це просто поділитися чимось. Насправді все по-іншому.

Коли смерть гуляє серед людей і ти не знаєш, чи доживеш до ранку, чи буде в тебе вечір, а поряд із тобою люди, які переживають те саме – то між вами виникає особливий зв’язок. Відбуваються зіткнення, і ти розумієш, що в цій ситуації нічого тобі не допоможе, окрім цієї людини поряд із тобою. Оце те, що називають побратимством.

Окрім того, “Я б’юсь за тебе, а ти б’єшся за мене” — це суто практична річ, тактичний елемент. Коли тебе не можуть взяти, тебе завжди будуть намагатися обійти праворуч чи ліворуч. І з людини в цей момент ніби знімається навантаження, бо воно йде на сусіда справа або зліва. І якщо в цей момент піддатися слабкості і сказати собі, що в мене нема проблем — тоді ворог продавить сусіда праворуч чи ліворуч, тебе обійдуть та гарантовано вб’ють. Це просто тактичний елемент — обійти з флангу.

І я казав цю фразу, щоб заохотити своїх бійців битися не тоді, коли проблема в тебе, а коли проблема в сусіда. Вигідно зайти з флангу на противника, коли він сконцентрований на тому, що перед ним.

Фото: Олександр Жарський

У спеціалізованій англомовній літературі я читав про важливість горизонтальних зв’язків. І найбільш ефективні офіцери в нашому війську це розуміють.

Я пам’ятаю, що коли ми зайшли в Кліщіївку, то командир 214-го батальйону наголошував на тому, щоб ми встановити горизонтальні зв’язки, допомагали один одному, виручали один одного, опікувалисям одне одним. Військовою термінологією це називається взаємодія. Тоді оця бойова лінія, яку ми вибудували, буде ефективна. І так воно і було.

Проблема в тому, що через дуже сильний вогонь ворога ви не можете робити концентрацію військ в одному місці, тобто не можете в окопи посадити багато людей. І позиції боронили по четверо-п’ятеро-шестеро людей. Pосіяни йшли також групами по п’ять-шість осіб. Найбільша атака була — це двадцятеро. І вони йшли постійно з різних боків.

Це дуже небезпечно, бо двох-трьох людей ти можеш не помітити — вони можуть підповзти і закидати тебе гранатами. Вони розосереджуються, тож потрібно бути дуже уважним, постійно вести спостереження. Це означає висовувати голову і дивитися, що навколо.

Під Бахмутом рocіяни використовували таку тактику: їхня піхота, “вагнерівці”, заходили декількома групами, підповзали непомітно з різних сторін, і в цей момент по наших позиціях починала працювати якась колективна зброя — або кулемет, або гранатомет.

Мета цього вогню була збити наших спостерігачів, змусити людей опустити голову і присісти. І тоді вони робили кидок з дуже короткою дистанцією, тобто 15-20-30 метрів, дуже швидко. Далі йдуть гранати.

І от тоді в тебе є вибір: тихесенько сидіти і не привертати уваги, поки ворог повзе на тих, хто праворуч від тебе, чи стріляти. Але якщо ти будеш сидіти тихесенько, то скоріше й тихесенько помреш. Це просто.

Тому якщо я за тебе, а ти за мене, то ми доживемо до ранку. А якщо ми будемо дивитися тільки за собою, то ніхто не вийде звідси”.

— Як ви готуєте своїх підлеглих до такого? Чи щось робите, щоб зміцнити побратимство?

— Я ніколи не намагався зробити їх побратимами. Я опинився в ситуації, коли в мене більше 90% особового складу – це ті, хто раніше був цивільними людьми. І в цьому є свої переваги.

У цивільних є нешаблонність мислення. Вони дуже різні, прийшли з різних галузей. І кожен із них приніс якийсь свій стиль мислення. Є айтівці, бізнесмени, юристи. Багато хто досяг значного успіху в цивільному житті. Це означає, що людина вміє системно працювати. Вони жадають знань, вони хочуть, щоб ними хтось займався.

Фото: Визволення Куп’янська, 2022 рік

Мій підхід – навчити людей базових речей. Це використання зброї, її утримання, стрільби з різних положень, пересування, взаємне прикриття. Я пояснював так: хлопці, концепція бою дуже проста – вогонь, маневр, комунікація.

Навіщо ти стріляєш? Ти стріляєш або для того, щоб вбити ворога, або для того, щоб забезпечити пересування своєї пари (напарника).

Для чого ти рухаєшся? Ти рухаєшся для того, щоб вийти з під обстрілу, або для того, щоб покращити сектор свого обстрілу.

Коли ти ставиш людей у пари, як в поліції, то вони працюють набагато ефективніше. А потім ці пари я об’єднував в четвірки, в групи. Так виходило відділення, взвод, рота.

Коли проводиш навчання, потрібно самому також усе робити — ніколи не пропонувати робити те, чого сам не готовий зробити. Щоб навчати солдатів, не потрібно бути теоретиком. Це сержантська робота, але у нас бракує фахівців. Доводилось виконувати роботу сержанта, працювати з людьми. І це, особисто в моєму випадку, допомогло вибудовувати довірливі відносини з особовим складом.

Однак в цьому криється проблема, бо люди тобі довіряють і бачать в тобі якогось бога війни. А ти розумієш, що ти людина, що твої можливості обмежені. І це додаткове психологічне навантаження на командира, який робить свою справу.

Фото: Олександр Жарський біля трофейної техніки

— У вас великий військовий досвід. Чому ви вирішили навчатися на “Вишколі капітанів”? Що він вам дав?

Почнімо з того, що я ніколи не служив у піхоті. Тероборона – це легка піхота. А легка піхота – це дуже гарно навчена піхота. Тому що “легка” – означає, що в неї немає важкої зброї. Відсутність важкої зброї має компенсуватись бойовими навичками.

Служити в піхоті – це управляти великою кількістю людей за допомогою певних процедур і певного документообігу. А моя військова спеціальність – авіатор. Я штурман тактичної авіації, я літав.

Чим відрізняється льотчик від піхотинця? Льотчик – це індивідуальний боєць, просто дуже добре підготовлений. І він працює у групі трьох-п’яти людей, таких же, як і він. А в піхоті треба працювати не з двома-трьома, а з п’ятьмастами людей. І для цього ти маєш володіти навичками управління.

Мені не вистачало цих знань. Ось тому я й пішов навчатися на “Вишкіл капітанів”.

Звісно, що я займався самоосвітою. Я володію англійською і в змозі ознайомитися з британськими чи американськими документами. Більшість своїх знань, які потрібні командиру батальйону, я отримав не з радянських або українських джерел, а саме західних.

Я мав уявлення про окремі елементи TLP (Troop Leading Procedures – процедури планування бою) та MDMP (Military Decision Making Process – процес ухвалення військових рішень) – це те, чому навчають на “Вишколі капітанів”, але в мене не було необхідності глибоко туди занурюватись і я не міг звести це разом. Я не знав, як це поєднується, як один елемент впливає на інший.

І це саме та причина, чому я пішов на ці курси. Вишкіл капітанів систематизував ті знання, які в мене були. Дав упевненість в тому, що я роблю.

А ще “Вишкіл” мені показав, що нарешті щось почалося відбуватися у нашому війську. Я завжди хотів служити в українському війську, але все служив у якомусь радянському.

TLP та MDMP допомагає в управлінні військами. Ти отримуєш якусь вхідну інформацію, розкладаєш її на окремі елементи, з’ясовуєш взаємозв’язки і вже на базі цього виробляєш один або кілька варіантів рішень. Ти не просто кажеш: йди туди і воюй. Ти пояснюєш бійцям, що вони мають зробити, чому, хто їх підтримує, які є ризики і як можна їх знизити, або як я, як командир, буду знижувати ці ризики, які можуть бути наслідки.

І це допомагає виробити довіру бійців до командира.

Навчальне відео “Планування бою: робота командира роти, взводу, відділення з отриманням бойового завдання”, створене командою Вишколу капітанів:

У нас були випадки, коли ми виконували завдання, від яких відмовлялися інші підрозділи. Бійці бачать, що ви вірите в них – і це теж допомагає. І якщо щось піде не так, ти маєш бути з ними і ділити з ними те, з чим вони стикаються.

– На Вишколі капітанів багато уваги приділяється Аналізу проведених дій після бою, або АПД. В арміях країн НАТО ця процедура називається After Action Review (AAR). Це робиться для того, щоб спільно розібрати, що планувалося, що насправді сталося, що було зроблено правильно і як наступного разу краще виконати завдання. Чи ви проводите аналіз проведених дій у своєму підрозділі?

– АПД, аналіз проведених дій або After Action Review – це альфа і омега будь-якої успішної діяльності. Цим займаються успішні бізнесові колективи. Будь-які люди, які зацікавлені у досягненні мети, проводять АПД. У нас в авіації завжди було обговорення того, що сталося, хто що зробив, що сталося, чому так сталося і що ми можемо зробити, щоб сталося по-іншому. Це нормальні речі.

Для того, щоб проводити АПД, треба мати бажання щось зробити. Якщо людина як невільник, якого змусили йти – і він іде, то ні про яке АПД не може бути й мови. АПД – це для вільних людей.

Це погано поєднується з системою, в якій існує принцип “я начальник, я тобі сказав, ти маєш піти зробити”. І зовсім по іншому сприймається, якщо я скажу “хлопці, перед нами стоїть отаке завдання. Для того, щоб його виконати, ви маєте зробити це, це і це. Для того, щоб ви це зробили, треба зробити отакі дії”.

Тобто треба це все розкласти, довести і запитати в них, чи вони це усвідомили, чи вони це зрозуміли. І потім, після виконання завдання, можна проводити АПД. Вони навіть самі вимагають, самі збираються, навіть самі це роблять.

– Чи заохочуєте ви ініціативу в підлеглих військовослужбовців?

Для того, щоб заохотити ініціативу, треба людині поставити завдання і не говорити, як це зробити. Це класика.

Але через те, що в нас у перший рік був дуже низький рівень підготовки, як це було? Ти виходиш із завданням, а люди тобі кажуть: “А як це зробити? Ми не знаємо”.

І я бачу, що це не спосіб ухилитися. Вони дійсно не знають. І я тоді їм пояснюю, що це можна зробити або прямо, або ліворуч, або праворуч. Якщо прямо – болото. Якщо праворуч – вовки. Якщо ліворуч – не знаю, щось ще. Що обираємо? В нас немає нічого від вовків, а там, де болото, ми можемо пройти. Тому давайте через болото.

А далі починається наступна серія. “Ну, так, ми все зрозуміли, але ми всі [колишні] цивільні. Ви б не могли сходити з нами?” Ну, ходімо. Так було перші пів року.

Ми близько року провели в подорожах по різних бригадах як приданий батальйон. В більшості це танкові бригади. І коли після 11 місяців у зоні виконання бойових дій ми вийшли на відновлення, в мене з’явилася можливість відправляти людей на навчання. У Францію, Німеччину й так далі. 

Тож після навчань у мене з’явилися люди, яким вже не треба пояснювати. Вони беруть і виконують ту роботу, яку я робив. Мені стає все легше і легше. У мене зараз є кістяк із людей, які знають, що робити, які навчені. Це сержанти, командири взводів.

Олександр Жарський. Фото: Фонд “Повернись живим”

− Чи можете дати якісь настанови, рекомендації молодшим командирам?

Війна — це дуже жорстока річ.

Кожну хвилину, коли ти не перебуваєш у стані війни, ти маєш готуватися і готувати своїх людей.

Чому? Тому що ти зі своїми людьми будеш постійно стикатися з ворогом.

Це виглядає, як серія футбольних матчів. Ти зібрав команду і пішов на якийсь турнір. І там, наприклад, сто команд. Ти впевнений, що ти у всіх виграєш? Може, хтось буде краще підготовлений, злагоджений, буде більш забезпечений технічно. Але це не футбол — тут програєш життя. Своє і своїх людей.

Тож якщо є час, треба розвиватися. Розвивати свій інтелект, набувати знань, тренуватися фізично і спонукати до цього своїх людей.

Війна триватиме, можливо, довго. Ми не знаємо скільки. І мені здається, що тут Сили ТрО матимуть важливу роль в обороні. Бо комплектуючись саме за територіальним принципом, вони мають певну перевагу.

В чому перевага місцевого? Це знання місцевості. Якщо ми додамо до знання місцевості відмінний фізичний стан, підготовку, знання, певні тактичні навички, володіння зброєю, ми отримуємо достатньо дешево (в сенсі затратності) дуже ефективний механізм стримування ворога. Механізм, який не поступиться спеціальним військам, у які потрібно вкладати великі кошти.

У нас в суспільстві багато людей, які мають схильність до мілітарної діяльності, але з якихось причин не хочуть йти у військо. Можна використовувати цей ресурс. Дайте цим людям можливість готуватися.

Я залишаюся в ТрО, тому що я вірю, що буде ТрО. Я залишаюся в ньому й буду його розвивати стільки, скільки мені дасть Бог.