Від медика до командира роти

24-річний Олег Рисьєв розпочав службу в 112-й бригаді Сил ТрО ЗСУ на посаді бойового медика взводу. Та вже невдовзі, коли підрозділ виконував бойові завдання, йому довелося стати командиром. Хлопець очолив спочатку взвод, а потім і роту.

Перші бої

До середини квітня мій підрозділ перебував на околиці Києва. Бойового досвіду ми тоді не отримали. Потім нас перемістили в Київську область, і ми до серпня активно готувались. У цей час я опанував свою першу військову спеціальність – став бойовим медиком. Тоді ж мені присвоїли звання молодшого сержанта.

Бойові дії для нас почалися на початку вересня, коли підрозділ брав участь у контрнаступі ЗСУ на Харківщині. Тоді в Чугуївському районі отримали завдання звільнити одне із селищ. Вступили в бій з росіянами, але потрапили в засідку. Були змушені відійти, щоб перегрупуватись, а тоді знову повернулись у село.

У результаті противник відступив зі значними втратами, а нас було тільки троє легких поранених. Цей перший досвід бойового зіткнення показав насамперед важливість тренування. Бо в критичний момент боєць діє так, як навчився. За тим алгоритмом, який засвоїв.

Часто виникає дисонанс між тим, що страх вимагає зберегти себе, і тим, що треба виконувати обов’язок, що збереже побратимів. У момент цього протиріччя ключову роль відіграє компетентність і тренованість. Це повертає відчуття контролю над ситуацією, і для страху залишається не так багато місця.

Одна річ – просто сидіти під обстрілом, почуватись беззахисним і молитись, щоб ти вцілів. І зовсім інша – знати, як діяти в такій ситуації. Страх залишиться, але не керуватиме твоїми діями.

Мабуть, мені самому вдалося так діяти. Тому коли поранили командира взводу, виконувати його обов’язки призначили мене. Я командував взводом аж до жовтня, коли мене призначили на наступну посаду.

Командир з медичним рюкзаком

У жовтні наш підрозділ перемістили ближче до кордону. Місцевість, де нам було наказано облаштувати позиції, знаходилась на височині за 700 метрів від кордону. У місці, де лишились окопи росіян.

Наша група висунулась на рекогностування. Кілька командирів взводів, серед яких і я, командир роти та розвідники. Щойно ми піднялись на цю височину, як почався обстріл. Ми встигли застрибнути в окопи, а після обстрілу почули крик пораненого. Як згодом виявилось, це був командир моєї роти.

Зазначу, що навіть будучи командиром взводу, я все одно не забував про свою первинну спеціальність бойового медика і нікуди не виходив без медичного рюкзака. Хтозна, що може статися.

Отут він мені, цей рюкзак, і знадобився, а заразом і досвід бойового медика. Я виліз зі свого окопу й кинувся до командира. Поранення його виявилось важким. Стало зрозуміло, що він вибуває зі строю, і вибуває надовго.

Після евакуації, коли ми повернулися в розташування, мене викликав до себе командир частини і повідомив, що я тепер виконую обов`язки командира роти. Моєю першою відповіддю було, що не зможу, але командир заперечив: «Зможеш! Взводом же командуєш!». Так усе й почалося.

Спершу йшлося про те, що ці обов’язки я буду виконувати не довше 5 днів, доки не призначать когось іншого. Але в результаті – командую ротою вже третій місяць.
При цьому все одно щоразу, коли ми кудись висуваємось, беру із собою медичний рюкзак. Я командир з медичним рюкзаком.

Командиру потрібні лідерські якості

Зізнаюся, спочатку я й гадки не мав, як буду командувати ротою. Не мав напрацьованих алгоритмів, знань, не мав достатнього досвіду. Мені доводилось діяти і приймати рішення інтуїтивно. Мабуть, не всі вони були правильними.

Та я щоразу нагадував собі про те, що найперше маю з повагою ставитись до своїх підлеглих. Думаю, це було помітно, тому мені вдалося.

До того ж мої бійці бачили, як я поводив себе в бойових ситуаціях ще в статусі бойового медика. Бачили, що я не розгубився ні під час штурму, ні під час обстрілу. Це й допомогло мені сформувати командирський авторитет і заслужити повагу.

Хоч, мабуть, від мене цього ніхто не очікував. Я в окулярах, без яких нічого не бачу. І крім того, один із наймолодших в підрозділі. Мало хто міг би побачити в мені командира відразу. Але комбат побачив.

Командиру насамперед потрібні особисті лідерські якості та фахові знання. Це найголовніше. Це основа, на яку нанизується все решта.

Причому одне залежить від іншого: можна бути «класним чуваком», «своїм», «батею» для підрозділу, але якщо не маєш компетентності і не бажаєш до того ж навчатися, то це найперше підірве довіру людей до тебе. Бо як може некваліфікована людина приймати правильні рішення?

А некваліфікованість командира на війні може призвести до загибелі людей.

І навпаки: можна бути хорошим «спецом». Але якщо не вмієш поводитись з бійцями, не маєш звичайної емпатії, якщо не можеш поставити себе на місце солдата, довіри так само не здобудеш.

Командир мусить бути справедливим

Коли я командував взводом, то перші мої складнощі стосувалися роботи з людьми. Доводилось, зокрема, вирішувати питання дисципліни, які не бувають легкими.

Командир мусить бути справедливим і в покаранні, і в нагородженні. Адже це також питання довіри до нього. Без довіри до командира не буде сприйматися ні нагорода, ні тим більше покарання. Без довіри до командира боєць не розумітиме до кінця, за що його покарали. І не розумітиме, за що когось нагородили.

Справедливість покарання і нагороди – це той принцип, яким я керувався і продовжую керуватись на своїй посаді. Найважче, звісно, карати. Покарання може бути справедливим, але людина повинна розуміти, за що її покарано. Інакше вважатиме дії командира несправедливими.

Я намагався завжди відчути себе на місці людини, яка провинилась. Проявити емпатію. Але водночас вимагав, аби і вона розуміла, як її вчинок виглядає в контексті підрозділу: відділення, взводу, роти. Як на мене, дуже важливо налагодити таку комунікацію. Якщо вона є, тоді є і розуміння.

Бути чесним

Дуже важливу роль відіграють помічники, на яких може покластися командир роти: командири взводів, головний сержант, сержант з МПЗ, старший бойовий медик.
Якщо ці всі люди надійні, ефективні кожен на своєму місці, можуть самостійно приймати рішення, тоді це значно полегшує роботу командира роти.

Мені пощастило з командою. Я довіряю кожному з них і можу на кожного покластись.
Крім того, допомогло те, що ми знаємо один одного і разом служимо від початку формування нашого підрозділу. На цій довірі та впевненості ґрунтується вся наша робота. Моя можливість віддавати накази і можливість людей їх виконувати.

З підлеглими я завжди чесний. Навіть у найскладніших ситуаціях.

Я дотримуюсь принципу, що навіть командири нижчих ланок повинні володіти інформацією і знати ситуацію на два рівні вище. Скажімо, командири відділень мають бути поінформовані до рівня командирів рот. Командири взводів – на рівні командира батальйону тощо.

Чим більше ти знаєш, чим більше поінформований, тим менше тобі страшно. Бо невідомість – це завжди стрес. Кожному слід розуміти обстановку і важливість своєї роботи у виконанні завдань.

Також надзвичайно важливу роль відіграє навченість. Уміння працювати з картою, з «Кропивою», з іншими важливими застосунками – це також повинні вміти навіть командири нижчих ланок.

Бо якщо, скажімо, відділення заступає на позиції, то його командир сам відповідає за всіх своїх людей. Поруч немає ні командира взводу, ні головного сержанта. І треба знати, як максимально ефективно працювати за таких обставин.

Знання і компетенція дозволяють приймати рішення. Можливість приймати рішення дає відчуття свободи. Особливо, якщо рішення були прийняті правильні. Чи максимально правильні за тих обставин.

Нещодавно мені пощастило приєднатися до програми «Вишкіл капітанів».
Цей проєкт приніс мені дуже багато. Не буде перебільшенням сказати, що за перші два тижні, які я тут провів, мені вдалося дізнатися більше, ніж за одинадцять місяців служби. І мене тішить те, що найважливіший етап навчання ще попереду.

Я знаю, як використовуватиму ці знання, коли повернуся до свого підрозділу. І це буде ефективні