"Треба вижигати Москву". Як "група селюків" била росіян в Ізюмі

Вони називають себе “колхозниками”, а свою групу – “Групою селюків”. Усе через те, що до 24 лютого займалися переважно сільськогосподарською діяльністю. Свиней вирощували – не гра слів, один із бійців дійсно не так давно розводив свиней для продажу.

Проте 24 лютого кардинально змінило життя цих слобожанців. Уже у перший день вони взяли до своїх рук зброю і стали на захист ключового в боях за Харківщину та Донеччину міста – Ізюма. 

За кілька днів до “групи селюків” увійшло 16 чоловіків. Це один із підрозділів ізюмського батальйону 113-ої бригади тероборони, яка залишалася у місті аж до окупації росіянами. 

Втримати Ізюм учорашнім “колхозникам” не вдалося. Сили були надто не рівні. Але після відступу “селяни” виконали не менш важливе завдання. Вони координували жителів окупованих територій у партизанській боротьбі. 

Завдяки рідним та знайомим вони отримували інформацію та координати розташування техніки та штабів росіян. Завдяки цій інформації “Байрактари” та “Хаймерси” виносили на той світ окупантів у районі Ізюма. І лише секунди врятували від загибелі внаслідок наводки партизан начальника російського Генштабу Валерія Герасимова.

Така діяльність тривала аж до звільнення Ізюма. Під час наступу української армії їхня мережа оперативно передавала інформацію про пересування та скупчення росіян. Попри довготривале полювання на інформаторів та катування рідних бійців Сил тероборони, мережа проіснувала до останнього дня окупації.

Ми зустрілися в Ізюмі за кілька днів після звільнення міста. “Колхозники” розповіли історію створення та діяльності їхньої групи. І поділилися мріями: пройти парадом по Москві. Або просто – спалити її, щоб убезпечитися від чергової агресії росіян у майбутньому.

Далі – історія ізюмських тероборонців-“селюків”, яку розповіли три бійці з цієї групи з позивними “Фермер”, “Гном” та “Баламут”.

Як сформувалися селюки

“На війну ми прийшли з колхозу”, – починає історію своєї групи Гном. Він підкреслює, що на захист Ізюма в лавах Сил тероборони вони стали без бойового досвіду. “Усі свині накрилися мідним тазом, – жартує Баламут про кардинальну зміну у житті. – Жінка останніх чотирьох продала, коли вже “рашики” зайшли. Людям за пів ціни віддала”.

Проте певну підготовку до війни “селюки” таки вели. Готувалися ще з 2018 року. Тоді в Балаклії почав формуватися підрозділ тероборони. Чоловіки тренувалися двічі на місяць. Група збиралася невелика – до 10 осіб. Але реальний досвід та навички отримали вже на війні.

О 6-й ранку 24 лютого їм зателефонував комбат: “Хлопці, ви мені потрібні, почалася війна”. Із Балаклії в Ізюм приїхала група у складі 6 осіб з позивними: “Гном”, “Баламут”, “Саід”, “Вольт”, “Білий”, “Док”. На той день боєць із позивним Мишка був у Польщі, у Ганса дружина народжувала у Харкові, тож ці двоє не змогли приєднатися до групи. Також вже в Ізюмі доєдналися Джексон та Дрон. 

Згодом ще трьох хлопців зустріли у військкоматі. В один із днів на території військкомату помітили ворожий маяк наведення. Одразу отримали команду евакуюватися до “прильоту”. І під час виходу Гном забрав до своєї групи ще трьох місцевих: Сеню, Мамончика і Фермера.

Інші 5 осіб приєдналися до групи під час виконання першого завдання з охорони нафтобази. Так у перші дні сформувалася команда з 16 бійців. Старшим став Гном. Причому саме неформальним старшим, а не призначеним за документами.

“Коли комбат зібрав нас у перший день то сказав: заступайте на пост, ти – старший. Так я і став старшим. Хлопці, які до нас прибилися, думали, що я – офіцер. Вони потім дізналися, що я – рядовий, який командував сержантами”, – розповідає Гном.

“Селюки” не протестували проти такого призначення лідера групи. Пояснюють: головне, щоб командував той, хто може головою думати, і якщо людина адекватна, то готові підпорядковуватися. І в цьому вбачають певну аналогію з порядками у Запорізькій Січі, де була можливість обрати головного – кошового отамана.

“Надія” під охороною “селян”

Одним із перших завдань групи стала охорона місцевої нафтобази “Надія” на виїзді з Ізюма в бік села Капитолівка. На нафтобазі залишалося більше 2 мільйонів літрів соляри. Майже половину, близько мільйона літрів, вдалося вивезти бензовозами. 

“Далі сказали нам: якщо є можливість, заправляйте підрозділи ЗСУ. Я дав клич по всьому ЗСУ: “Хлопці, соляра на халяву, наливаємо, тільки приїжджайте”. Скільки так залили – вже не порахувати”, – розповідає Гном.

У перший же день, 28 лютого, “селяни” затримали диверсанта. Сеня з Джексоном пішли в магазин купити каву. І перший же зустрічний розповів, що якийсь хлопець фотографує нафтобазу зі всіх сторін. Диверсанта швидко затримали.

“Приводять пацана – бомжеватий вигляд, засмальцьована сіра куртка, шапка, спортивні штани, але телефон – в ідеальному стані, що машина коштує. У селюків таких немає. Телефон розблокували, а там – фотографії всього: наші фото, нафтобаза зі всіх сторін, що де розташоване”, – розповідає Гном.Затриманого того ж дня передали спецслужбам.

Невеличка “група селюків” не могла повністю взяти під контроль периметр нафтобази. Тож можливі шляхи проїзду ворожої бронетехніки заблокували залізничними цистернами. А з центрального входу чекали на захід агресорів.

Тут у старшого групи виникла ще одна проблема. Бійці десь прочитали, що цигани вкрали у росіян танк. “Я їх (своїх бійців, – автор) три ночі контролював, щоб вони в Комарівку не пішли танки красти. Там снайпери сидять, кулеметники. Ні – на них найшло: “Ми танк хочемо”. То я ходив пости перевіряв, щоб вони не поповзли танки уганяти”, – згадує Гном.

Так на нафтобазі група провела майже десять днів. Увесь цей час їх “кошмарила” артилерія та авіація ворога. 

“Саму нафтобазу вони не били, а все навколо – хєрячили. Вони намагалися нас морально вичавити звідти, щоб ми повтікали. Окраїни Капитолівки просто стерли”, – згадує Гном.

Коли вже 6-7 березня в Ізюм почали заходити російські танки, то бійці отримали наказ: підірвати трубопровід. Що “селяни” і зробили. Після цього вийшли на обумовлене місце – в село Оскіл на схід від Ізюма.

Якби група Гнома затрималася на нафтобазі, то потрапила б в оточення. Хтось із місцевих колаборантів провів російську армію повз Оскіл ґрунтовими дорогами через ліс на Капитолівку. 

“Нам пощастило, що рускіє трохи тормознули. Вони не знали, хто на нафтобазі стоїть. Думали, що там стоять дебелі війська, а там ми – колхозники”, – з посмішкою розповідає Баламут.

Нині бійці вважають, що навесні можна було втримати Ізюм. При цьому нарікають, що тоді в них не було чим відбивати атаки ворожої авіації. Та й взагалі жодного важкого озброєння вони не мали – лише автомати. Але головне все-таки – відсутність досвіду.

“Той від свиней прийшов, Фермер з комбайну зліз, я – з бурової. Які ми були вояки? Але потроху набиралися досвіду”, – з сумом констатує Гном.При цьому він додає, що у самому місті в останні дні оборони Ізюма не залишилося майже нікого з бойових підрозділів. І припускає, що був розрахунок на те, що росіяни в саме місто не зайдуть, а навколо Ізюма ЗСУ зможуть їх стримувати.

Відхід з Ізюма

В Осколі група приєдналася до батальйону Нацгвардії. Там довелося розбитися на дві частини: одна, балаклійська, залишилася на мосту через річку Оскіл; інша, ізюмська, відправилася на дамбу Оскільської ГЕС. 

Відстань між позиціями двох груп – майже 3 км. У тому районі це були єдині можливі місця для переправи росіян через річку Оскіл з метою подальшого просування в бік Святогірська і далі на Лиман.

Від нацгвардійців “селюки” отримали назву “тєрікі”. Також більш досвідчені бійці Нацгвардії показували тероборонівцям, де краще займати оборону, як облаштовувати позиції.

Там же “селюки” почали взаємодіяти з підрозділом Сил спеціальних операцій. ССО мали в основному снайперів, нацгвардійці – бронетехніку, також в цьому районі працювала українська артилерія.

Приблизно 10-11 березня надійшла інформація, що російська колона висувається для прориву через міст. 

“Нацгвардійці сказали: ваша тактика така: один вистріл з гранатомета, по ріжку випустили, створили суєту і відходьте прикривати нам тил. Далі ми вже будемо працювати кулеметами”, – згадує Гном.

Але все пішло не за планом. Колона росіян вийшла на дамбу. Там українці завдали ворогу відчутних втрат. Тож окупантам довелося повертатися. І вже тоді вони вийшли в район мосту. 

“У нас снайпери зняли двох з броні. Колона зупинилася. Ми їх тримали, щоб вони там позамерзали, але падлюки якось вночі примудрилися поїхати”,– із сумом згадує Гном.

І вже після цього росіяни задіяли проти українців звичну тактику: артилерія та авіація. В один із днів командир нацгвардійців дав наказ на відступ до Святогірська. Цю команду отримали балаклійці на мосту, а от до ізюмців на дамбі з якихось причин наказ не довели. Проте Гному вдалося самому вийти на зв’язок зі своєю другою частиною групи та повідомити про необхідність відходу. 

У “селюків”-ізюмців на дамбі поламалася машина, тож довелося відходити пішки. З собою взяли лише зброю та боєкомплект, речі залишили. Йшли 20 кілометрів.

“Ми спочатку йшли по навігатору. Потім вже, коли на путі вийшли, то пішли по прямій. До Святогірська дійшли за один день”, – згадує Фермер.

Відновлення ізюмського батальйону і перший загиблий “селянин”

Під час весняних боїв за Ізюм місцевий батальйон тероборони розбився на кілька груп. Кожна з них має свою окрему історію. Та й у багатьох бійців свій шлях виходу з міста.

У Святогірську балаклійська “група селюків” отримала наказ від комбата прямувати до Барвінкового. Там збиралися до купи роз’єднані групи ізюмської тероборони. 

Після цього батальйон висунувся в район сіл Синичине-Яремівка. Завдання – спостерігати, щоб росіяни не облаштували переправу через Сіверський Донець. Майже одразу росіяни почали знищувати Синичине вогнем з вертольотів.

У Яремівці загинув перший із “селюків” – 26-річний хлопець з позивним “Джексон”. В один із днів до села зайшла ворожа ДРГ. У штаб Сил тероборони вистрілили з гранатомета. Джексон прикрив собою двох друзів та комбата, а сам отримав осколок у скроню. Той будинок був зі зрубу – одразу зайнявся. Бійці припускають, що гранати Джексона здетонували. “Тіло загиблого поховали місцеві, так русаки потім цих місцевих пресували за те, що вони загиблого поховали. Прямо зі “Шмелів” спалювали хати тих цивільних, які нас приютили”, – згадує Гном.

Партизани-навідники

Ще на нафтобазі в Ізюмі “селюки” познайомилися з бійцями ССО. Ті коригували “Байрактари”. І долучили до своєї роботи тероборонівців. Усе через те, що бійці мали багато знайомих серед місцевих. З останніх утворилася мережа, яка з часом почала збирати інформацію про розташування росіян на окупованих територіях.

В якийсь момент “селюки” отримали нових “роботодавців”. Так вони назвали представників розвідки, які вийшли на Гнома. Відтоді усю свою інформацію “селюки” передавали напряму людям, які аналізували повідомлення для розвідки.

“От як все працювало. Рускіє займають якісь позиції, місцеві одразу телефонують. Рускіє тільки починають ящики розкривати, і тут вже “Хаймерс” прилітає. 

Реально, населення дуже сильно допомогло. Усі проривалися, лазили, їм вже казали: “Не ризикуйте!”. Ні, він підповзе і ледь не фото зробить. 

Рускіє в полях хєр зна де стоять, місцеві проповзуть туди, подзвонять і кажуть: “Ти там в дитинстві на санчатах катався”. Наш вже згадає, де він катався, ставить точку на карті, і за якийсь час туди прильот”, – згадує Гном.

Також “селюки” запевняють, що з появою в ЗСУ спочатку гаубиць М777, а згодом і “Хаймерсів”, кількість інформації від їхньої мережі збільшилася. Бо українці змогли накривати більші території, відповідно потребували більше інформації про різні цілі.

“Колхозники скидували інфу нам – колхозникам, а ми, колхозники, вже відправляли далі тим, хто вміє користуватися “Хаймерсами” чи “Байрактарами”. У підсумку – усі задоволені. Ми ж теж радіємо”, – хизується Гном.

При цьому “селюки” додають, що розуміють: важке озброєння не працювало виключно на їхній інформації про цілі. Скоріше вона або доповнювала, або давала ґрунт для роботи аеророзвідки, космічної розвідки, глибинної розвідки. Проте вважають, що саме на їхньому рахунку багато загиблих росіян, техніки ворога, зокрема чотирьох важких вогнеметних систем залпового вогню “Буратіно”.

Натомість бідкаються, що так і не вдалося дістати начальника російського Генштабу Валерія Герасимова. 

“Ми тиждень передавали інформацію: російський штаб ось там, працюйте. А вони по колу били, заманювали. Я ж цього не знав. Кожного дня писав: мать-перемать. У підсумку не вистачило 20-30 секунд, щоб він увійшов у штаб”, – каже Гном.На початку травня у новини потрапила інформація, що ввечері 30 квітня ЗСУ завдали удару по ізюмській школі №12, яку відвідував Герасимов. Гном переконує, що тоді Герасимова поранили, а загалом у штабі накрили 40 осіб вищого складу армії окупантів. Сам Гном у підсумку отримав смс від “роботодавців”: “Не нервуй, стрільнули туди нарешті”.

Полювання на партизанів

Діяльність партизанської мережі “селюків” не залишилася непоміченою окупантами. Росіяни намагалися вирахувати інформаторів. Але нікого так і не спіймали. 

Натомість на тероборонівців тиснули через рідних. Гнома намагався вирахувати його друг дитинства, батьки якого приїхали в Україну з Волгограда. Батька іншого “селюка” засікла коло стовпа зі зв’язком сусідка, то росіяни поставили в тому місці патруль.

Найменше пощастило дружині одного з “селюків” з Ізюма. Жінку здав росіянам хтось із місцевих. З неї так знущалися, що вона посивіла. Усе через те, що чоловік – у теробороні. 

У цей час самому бійцю телефонували та пропонували повернутися зі зброєю, обіцяли не чіпати. “Селюки” організували виїзд жінки спочатку на Куп’янськ, а далі через перехід з окупованих територій через дамбу в районі Печенігів на Харків.

Повернулися в Ізюм. Далі має бути Москва

Під час вересневого наступу Збройних сил України на Харківщині мережа “селюків” працювала ледь не посекундно. Саме тоді, за їхньою інформацією, спалили “Буратіно”: один у Новій Гусарівці, два на Савинському цукровому заводі, а четвертий на Савинському елеваторі – не підтверджений, чи влучили.

“Скажемо так: 50% перемоги – це цивільне населення. Стріляти можна куди завгодно. Найголовніше – знати куди. І люди дуже сильно допомагали”, – підсумовує роботу мережі Гном.

В Ізюм “селюки” заїхали 14 вересня. Для їхнього старшого це було подвійне свято. Вдалося нарешті заїхати до матері. Жінка того дня саме відзначала день народження.

Проте повернення в Ізюм мало і зворотній бік. Приїхали “роботодавці” і повідомили, що робота “селюків” та їхньої мережі закінчилася. ЗСУ йдуть далі, там у ізюмських тероборонівців інформаторів немає.

Тож тепер вони залишаються звичайними піхотинцями. Уже не тими “колгоспниками”, якими були 24 лютого. Але запевняють, що і суперменами себе не вважають. І додають, що військова справа така, що потрібно постійно вчитися і вчитися.

І не зупинятися на Ізюмі. Хочуть йти на Росію. Мрія – пройти парадом по Червоній площі. Бо інакше за пару років росіяни знову повернуться. 

“Споконвіку було таке: якщо ти не зайдеш у лігво ворога, чекай, що він знову висуне голову”, – пояснює Гном.

Баламут додає, що історія повторюється. Він згадує, як свого часу гетьман Петро Сагайдачний не поставив крапку у війні з Росією і до чого це призвело. 

“Не спалив тоді Москву Сагайдачний. Прийшов до Москви, вийшли попи з гаслами “одна вєра”, Сагайдачний махнув рукою: “Та ладно”. Ось тобі “та ладно”. Треба вижигати Москву. Або Росія має розвалитися взагалі повністю”, – підсумовує Баламут бажане завдання для своєї невеличкої групи “селюків” та ЗСУ.

Автори: Олексій Братущак, Костянтин Реуцький

“Великі битви” – спільний проєкт Сил територіальної оборони ЗСУ та “Української правди”. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни. Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити деталі кожної з ключових подій цієї війни.

Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність – таку мету ставить перед собою команда проєкту.