Сам проти орди. Як 64-річний бучанець самотужки зупинив колону окупантів

Мешканець Бучі Валентин Дідковський став до лав районного батальйону тероборони у лютому, незадовго до російського вторгнення.

“Мені 64 роки. Минулого року я переніс інсульт”, – розповідає Валентин. – “Але я не хочу в стороні стояти. Тому, що я небайдужий. Я переживаю за дітей, за Україну”. 

Його батальон ще не завершив формування, коли колони ворога, рухаючись на столицю, вже зайшли у Бучу.

Армійські підрозділи та добровольчі формування відійшли і готувалися дати росіянам бій в Ірпені. В Бучі не залишилося нікого, хто спробував би зупинити противника. Нікого, крім Валентина Дідковського. Коли велика колона російської техніки повз його будинок на вулиці Вокзальній, він зупинив її пострілом із протитанкового гранатомета, поціливши у бензовоз, а потім закидав російську піхоту ручними гранатами. Історію своєї боротьба він розповів “Українській правді. Життя”.

***

Українські сили опору третій день відступали під натиском переважаючих сил окупантів. Навколо Бучі вже йшли бої – розрізнені українські підрозділи атакували російські колони, але сили були нерівні.

26 лютого Валентин Дідковський поїхав до свого підрозділу і переконав видати йому легкий протитанковий гранатомет та декілька протипіхотних гранат.

“Хлопці кажуть: нащо? Я кажу, таке діло, воно пригодиться. І воно дійсно пригодилось”, – розповідає Валентин.

Вранці наступного дня колона з декількох десятків одиниць техніки та сотень ворожих солдат вже рухалася вулицею, де жив Дідковський, у напрямку Ірпеня. 

“Це трапилось 27 лютого в 7 годині. Я почув гуркіт тяжкої техніки. Виглянув у хвіртку і побачив, що вони вже доходять до школи – це метрів за триста звідси. Я побіг в гараж – там у мене було заховані гранати, гранатомет.

Гранати приготував до бою, запали повкручував, приготував гранатомет. І вийшов на вулицю. Бачу, повз пройшов один БТР, другий, БМПшка пройшла. Я бачу з тієї сторони дуже багато техніки йде. Бачу, по сторонам вулиці по тротуару ідуть орки. Один зовсім близько пройшов. Я підскочив до причепа, виліз на нього, встав. Зрозумів, що можу їх зупинити”, – пригадує чоловік. 

Зрозумівши, що легкий гранатомет не заподіє шкоди танку чи бронетранспортеру, Валентин, виглядаючи через паркан власного будинку, почав вишукувати іншу ціль. Довго чекати не довелося – п’ятим у колоні пересувався військовий бензовоз.

Дідковський закинув на плече гранатомет, прицілився і зробив постріл. Влучив. Бензовоз вибухнув, запалав і зупинився, перекривши шлях колоні. І поки російські солдати, що супроводжували колону намагалися визначити, звідки пролунав постріл, Валентин зіскочив з автопричепа, якій слугував йому вогневою позицією, і почав кидати гранати через паркан. 

Він ледь не загинув від вогню у відповідь. Його будинок розтрощили чергами з російських БТРів. Але Валентину вдалося врятуватися, зв’язатися з командиром свого підрозділу та навести вогонь української артилерії на зупинену російську колону.

“Я заховався за гараж, потім виламав забор сусідів і прискочів туда. Заховався там в літній вбиральні. І давай хлопцям дзвонить нашим, на “Жираф”, – згадує Дідковський. – Потім десь через хвилин 5-10 почали хлопці їх шкварить. Були такі вибухи… не знаю, чим саме били, але дуже великі вибухи були”.

Частина розбитої колони рушила в бік Ірпеня в об’їзд заблокованої вулиці, але вже через кілометр наштовхнулася на позиції місцевих тероборонівців. Ворог втратив два бронетранспортера та близько відділення солдат і був змушений відступити в Бучу. Наступ на Київ з боку Бучі був зупинений, з цього напрямку росіяни відтоді не просунулися вперед ані на метр.

Після цього Валентин ще деякий час залишався у окупованій Бучі, продовжував спостерігати за пересуванням російських колон та коригував вогонь української артилерії:

“Я сидів у висотці у квартирі знайомого, так, що мені було видно весь цей район. Про орків, про кожне їхнє двіженіє я хлопцям передавав. Потім у мене така мисля появилась, що вони мене можуть шукати. Воно так і трапилось”, – розповідає Дідковський. 

Окупанти почали розшукувати його та інших бійців сил оборони. Декількох партизан було затримано та розстріляно. Залишатися в місті стало небезпечно. І Валентин приєднався до свого підрозділу в Ірпені, де і воював до звільнення Київщини. А потім разом із побратимами допомагав містянам долати наслідки окупації. 

“Я волонтер”, – розповідає про себе Дідковський. – Був на Майдані. У 2014 році я закрив свій бізнес і став помагати хлопцям, на передові їздити. Амуніцію возив, продукти все що потрібно було хлопцям”.

Зараз він у складі підрозділу тероборони продовжує патрулювати місто і готовий, за потреби, вирушити на передову:

“Дехто тікає од армії. Не треба тікати, не треба. Хлопці наші гинуть. Люди мирні гинуть. А хто їх буде захищати? З тероборони я не збираюсь уходить. Здоров’я дозволяє – значить я там. Скільки потрібно, стільки й буду. Треба буде – і на передову поїду”.

“Великі битви” – спільний проект штабу Сил територіальної оборони України та Української правди. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни. Команда проекту збирає історії українських оборонців для того щоб відтворити події кожної з ключових подій цієї війни. Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність – тау мету ставить перед собою команда проекту.