"По декілька сіл за день". Звільнення Харківщини очима військових та місцевих

Операція зі звільнення Харківщини вразила весь світ. Військові експерти називають її однією з найуспішніших операцій із часів Другої світової війни.

За п’ять днів українським військовим вдалося звільнити 338 населених пунктів, у яких мешкає близько 150 тисяч людей, захопити понад 300 одиниць військової техніки, величезну кількість зброї та боєприпасів. 

Ми пройшли шляхом, яким за два дні до того підрозділи Збройних сил України переслідували ворога, та поспілкувалися з учасниками цієї операції, щоб розповісти вам, як вони здобули цю перемогу. 

Ми спілкуємося з бійцями одного з київських батальйонів Сил тероборони на центральній площі звільненого Вовчанська, звідки тільки позавчора поспіхом утекла “друга армія світу”. 

Вовчанськ – на момент повномасштабного наступу ворога 20-тисячне місто на кордоні з Росією, розташоване на північному сході Харківщини. Районний центр, який росіяни навіть на один день проголосили адміністративним центром окупованої частини Харківської області. Але розгорнути там офіс “гауляйтера” не встигли – українська армія наступала надто швидко. 

День похмурий, дощить, але на вулицях повно людей. 

“Вперше за пів року можемо зітхнути вільно!” – каже одна з місцевих жінок, обіймаючи командира підрозділу київської тероборони та дякуючи бійцям за звільнення міста.

Командир напівжартома просить вимкнути камеру, жартує, що приревнує дружина.

Місцеві підходять до військових чи не щохвилини, дякують, тиснуть руки й обіймають солдатів, намагаються пригостити їх кавою.

Розповідь часто переривається і нам доводиться постійно нагадувати командиру штурмової групи, втомленому після багатоденного наступу, на чому ми зупинилися.

Вранці 7 вересня київська тероборона атакувала тилові позиції російської армії в селищі Миколаївка, що за 20 кілометрів на південний схід від Чугуєва. З цього маневру й розпочався наступ української армії в Чугуївському районі.Втім, атаці передувала тривала підготовка. Підрозділи тривалий час маневрували, накопичували сили та проводили розвідку. 

– До цього ми дві доби майже не спали. Провели ніч у холодному лісі, викопавши собі ями, вкриваючись якимись поліетиленками – всім, що знаходили, – розповідає бойовий медик київського тербату з позивним “Грузин”.

І от нарешті підрозділ отримав довгоочікуваний наказ розпочати операцію. Розвідники першими увійшли в Миколаївку, зайняли позиції в центрі села та вступили в бій з росіянами. 

Одразу за ними підтягнулася решта роти. Росіяни не очікували атаки в тилу, не одразу зрозуміли, що відбувається, і не змогли швидко організувати ефективний спротив. Але проти атакуючих тероборонівців ворог використав усі наявні засоби.

– Це був жах, – згадує “Грузин”. – Проти нас працювали кулемети, міномети, вийшов танк, нас закидували гранатами. Але, знаєте, я думаю, бог нас беріг: ворог зазнав втрат, а у нас після цього бою було лише троє трьохсотих і жодного кульового поранення. 

Місцеві мешканці потім розповідали бійцям, що бачили, як російські військові після першої атаки українських бійців вивезли з села понад двадцять чорних мішків із тілами загиблих та понад тридцять своїх поранених. Серед убитих, за словами місцевих, були й російські офіцери.

Після першої атаки підрозділ відійшов і перегрупувався для нового удару. Противник підтягнув резерви та розпочав контратаку, намагаючись зайти киянам у фланги. Відкрив вогонь зі своєї артилерії, кинув у бій танки. Але на допомогу тероборонівцям вже підійшли підрозділи двох механізованих бригад ЗСУ.

Завдяки злагодженим діям легкої піхоти, бронетехніки та артилерії вже за пару годин ворог під Миколаївкою був вщент розбитий, а українські підрозділи вже прямували в напрямку окупованого Шевченкового, найбільшого селища в Чугуївському районі Харківщини. 

– За шість днів ми змінили дев’ять місць дислокації і нарешті дійшли до Вовчанська, –  розповідає “Грузин”. – Скільки ми пройшли? Сорок п’ять кілометрів?! А мені здалося, що двісті сорок п’ять! – сміється він.

Бойовий медик київського тербату справді етнічний грузин. Він народився в Росії, але виріс в Україні й уважає її своєю батьківщиною. Його командир до повномасштабного вторгнення працював інженером великої залізничної компанії, а “Грузин”, будівельник за фахом, останні роки працював вантажником у мережі “АТБ”. Обидва на війні з перших її днів.

– Вони прийшли сюди з війною, тому в моїх руках зброя, – пояснює “Грузин”. – І я не заспокоюся, поки ми не виженемо цих покидьків з нашої України! 

За шість кілометрів на схід від Миколаївки майже одночасно з киянами до бою став чугуївський батальйон Сил територіальної оборони ЗСУ. 

Харків’яни штурмом взяли Василенкове, розчавили оборону росіян та ще 5 днів переслідували противника, що відступав, доки не вийшли до державного кордону неподалік від Вовчанська. 

– Росіян наш наступ застав зненацька. Вони були до нього не готові. Тому відступали швидко, – розповідає “Домінік”, офіцер харківської бригади Сил тероборони,. – Кидали все: зброю, техніку. Трофеїв дуже багато.

Після чотирьох місяців боїв у обороні бійці батальйону зраділи наказу розпочати наступ. Переважна більшість із них місцеві, і чи не в кожного на окупованій території залишалися родичі та близькі. 

– Важко навіть описати ці емоції. Всі люди місцеві – чугуєвські, куп’янські, харківські. І коли ми нарешті рушили вперед, емоції були просто… – “Домінік” бере паузу, зітхає і розводить руками, намагаючись підібрати слова. – Дуже, дуже позитивно! 

“Домініку” на вигляд далеко за п’ятдесят, він професійний військовий, але виглядає та поводиться радше як досвідчений шкільний вчитель. Розумний, інтелігентний та м’який. Позивний взяв собі на честь любої онуки. Каже, що, незважаючи на тиск російської пропаганди та залякування можливими “звірствами українських нацистів”, люди раділи їхньому поверненню.– Бачили український прапор – плакали, обіймались, їсти приносили, все що могли, хліба домашнього, кавуни…

На підлозі в куті в тимчасовому штабі дійсно лежить із десяток дрібних слобожанських кавунів. Вони не такі породисті, як херсонські, але не менш солодкі. 

– Все було сплановано на високому рівні – кажу вам як кадровий офіцер, який прослужив в армії дуже довго. Розвідка працювала на відмінно. Командування володіло ситуацією. Обстановка змінювалася дуже швидко. Ми спочатку рухалися в одному напрямку, потім отримували інформацію про скупчення ворога, розверталися й міняли напрямок наступу. Пройшли такими “зігзагами” понад 100 кілометрів.

Ми питаємо “Домініка” про те, що його найбільше вразило за ці п’ять днів. Перше, що він згадує – витривалість та вмотивованість бійців, які не спали по декілька діб, але не відмовлялися виконувати важку солдатську роботу. І тепло людей, які зустрічали їх у звільнених селах. 

Він вражений взаємодією підрозділів, які брали участь у наступальній операції. Каже, що і Сили тероборони, і механізовані частини, і ССО, і інтернаціональний легіон, і артилерія працювали як єдиний злагоджений механізм. 

– За ці місяці було багато боєзіткнень, ми зазнавали втрат і від артилерії, і від прямого вогневого контакту з противником, – розповідає “Ленін”, інший боєць чугуївського батальйону Сил тероборони.

– Але цього разу ми просто не могли їх наздогнати. Ми бачили тільки кінчики їхніх хвостів, вони бігли так, що тільки п’ятки миготіли, – додає він. 

Щоб пояснити, чому його кличуть “Ленін”, боєць знімає шолом та бандану, і ми бачимо справжню “ленінську” залисину. Приватний підприємець, власник магазину в Харкові, він ніколи не планував пов’язувати своє життя з армією.

– Даже не думав, що прийдеться брати до рук зброю, що прийдеться йти на війну. Але, коли ворог прийшов, одразу ж записався в добровольці і з 24-го лютого на фронті.

Поки ми спілкуємося, бійці його батальйону розвантажують автівки, отримують завдання від командира та готуються зайняти позиції навколо прикордонного села, яке стало останнім пунктом їхнього наступу.

Кордон, за яким сховалися російські підрозділи, простягається всього за п’ять кілометрів звідси, але над слобожанським степом поки панує тиша.

***

– Дуже важко було. Жили, як у тюрмі. Були такі, що не вірили в те, що Україна повернеться. А я знала. Ми навіть заспорили тут з одним, – розповідає Наталя, мешканка одного зі звільнених сіл.

– Кажу, брехня, не може бути, щоб ми не перемогли. На Новий рік ми вже точно будемо без оцих, – Наталя махає рукою в бік підбитого російського БМП, – Такого просто не должно буть. Так шо спасибі вамі! Дуже, дуже велика вдячність!

У звільнених містах та селах трапляються й ті, хто наляканий російською пропагандою. Росіяни обіцяли місцевим “помсту українських нацистів” у разі їхнього відступу, тож деякі люди дивляться на українських солдатів з певною пересторогою. Проте таких меншість.

Здебільшого, люди привітно махають військовим, що проїжджають повз них, вивішують синьо-жовті прапори, щохвилини від перехожих ми чуємо “Слава Україні!” і слова подяки. 

– Ми всі дуже раді! Хочеться обійняти кожного воїна, поцілувати, сказати: низькій уклін їм за те, що нас освободили! Ми дуже вас чекали, дуже вас чекали! – каже мешканка Вовчанська Галина, яка, як і чимало місцевих, підходить до військових, що зупинилися біля магазину, щоб висловити їм свою подяку.

Її зять, працівник місцевої митниці, ледь не загинув у перший день війни. Його машину розстріляли російські солдати. Йому ж самому вдалося втекти та вивезти сім’ю, а Галина, за її словами, залишилася у Вовчанську чекати на повернення українських прапорів.  

Одна з жінок у Вовчанську дуже просить передати “нагору” прохання повернути їм у кабельну мережу українські телеканали. Бо вони втомилися слухати “оту русскую чушь”. 

– Чекали, рахували кожен день, – ділиться інший літній чоловік. – Мені сімдесят років, думав вже, і не дочекаюся справжньої влади.

– Потайки дивилися українське телебачення, намагалися зрозуміти, коли ж нарешті почнеться контрнаступ, – каже його знайомий. – Голосно дивитися не можна було. Якщо б сусіди здали, рускіє могли потім прийти, розбити телевізор, забрати все, що захотіли б.

У звільнених містах ми часто чуємо розповіді про репресії проти всіх, хто не прийняв окупацію. За висловлювання на користь України можна було надовго потрапити в катівню. 

На Агрегатному заводі у Вовчанську росіяни обладнали в’язницю для неблагонадійних українців. Через неї, за словами місцевих, пройшли сотні людей. Майже всіх піддавали тортурам. 

Тримали в заручниках та катували також і родичів проукраїнських активістів і військовослужбовців, які залишили місто. Місцеві мешканці тішаться, що все це нарешті залишилося в минулому.

***

Затримували та катували й батька Андрія, бійця чугуївського батальйону Сил тероборони ЗСУ. Чоловіка побили саме через старшого сина, дізнавшись, що той воює в українському війську. 

Андрію 30 років, і 10 з них він служить в армії. Пішов до війська одразу після 11-го класу. Разом із ним ми їдемо в його рідне село, звідки за два дні до цього втекли окупанти. На сході Харківщини вже понад тиждень відсутній мобільний зв’язок, і він дуже переймається за долю батьків, до яких не в змозі додзвонитися. 

Підрозділ Андрія після успішного наступу зупинився за декілька кілометрів від його рідного села, і він вмовив командира дати йому можливість побачити сім’ю.

Автівка зупиняється біля батьківської хати. Коли Андрій виходить з машини, в його очах вже бринять сльози.

– Не знаю, чи втримаюся, – тремтячим голосом каже боєць. І таки не втримується, побачивши молодшого брата.

– Все нормально, все гаразд, – втішає його Андрій. і обидва якісь час мовчки обіймаються та плачуть коло воріт батьківської хати.

Батьків немає, розминулися – саме вранці ті поїхали в колишній райцентр, Вовчанськ. Зв’язку немає, і Андрій вирішує їхати за ними в місто. 

Але перед тим ми п’ємо каву, якою пригощає нас його брат. Максиму сімнадцять, і він багато тренується, щоб після досягнення повноліття потрапити до Сил спеціальних операцій. Як і його старший брат, хоче зв’язати життя з українською армією. В окупації це бажання лише зміцнішало.

– Здоровий став, я його вже сам боюся, – жартує Андрій. – Роги будь-кому може пообламати!

Андрій з гордістю розповідає нам, як Максим побив місцевого колаборанта після того, як той доніс на їхнього батька. Ще якийсь час вони сміються та плачуть, обмінюючись новинами та спогадами. Ми вже збираємося їхати, коли у хвіртку вбігає їхній молодший брат, одинадцятирічний Богдан.

– Я так тебе чекав! – малого душать сльози, коли він кидається на шию Андрію.

– Іди сюди, бандит! – обіймає його Андрій. – Ну чого ти, чого! Все хорошо. Тепер вже все хорошо.

Місцеві бійці тероборони щиро вірять, що більше не дозволять росіянам образити їхніх близьких, захопити їхні міста та села. І вся міць російської армії – ніщо проти цієї віри.

І хоч воїни знають, що все це дається дуже дорогою ціною, вони готові платити таку ціну. Бійці розуміють, що війна не закінчилася зі звільненням їхньої рідної Харківщини. Що на них чекають мільйони людей на все ще окупованих українських землях.

За сльозами радості наших захисників ми бачимо і їхню рішучість. Вони не зрадять, вони підуть до кінця, вони зможуть. Ми всі зможемо.

Бо в нас немає іншої Батьківщини.

Костянтин Рєуцький, Олексій Братущак

“Великі битви” – спільний проєкт штабу Сил територіальної оборони ЗСУ та “Української правди”. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни. Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити деталі кожної з ключових подій цієї війни.

Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність – таку мету ставить перед собою команда проєкту.