Наші діти — це головна мотивація бити ворога

Для воїна, який боронить рідну землю, під­тримка з боку сім’ї є чи не найпотужнішим мотиваційним фактором бити окупанта. Під час служби у війську підтримувати зв’язок з рідними буває складно, але бійці ні на хвили­ну не забувають, за що і, головне, за кого вони воюють. Ми розпитали військовослужбовців Сил ТрО про те, чи вдається підтримувати стосунки зі своїми дітьми, і як ті мотивують їх, навіть не будучи поряд.

Євген Шибалов:

«У мене є син. Йому 11 років. Він розумний хлопчик, дуже любить математику та програмування. Ще чудово грає в шахи, я його обіграти вже не можу. Тому в мене є дуже про­ста відповідь на питання, за що я воюю — я не хочу, щоби він одного дня зайняв моє місце в окопі.

Ще є донька, студентка. І я хочу, щоби вона нормально вчилася, а не поневірялася по евакуаціях, поки її універси­тет бомблять російські ракети.

Я свідомо прийняв тягар війни на себе, щоби убезпечити від цього своїх дітей. Мінус, однак, в тому, що я відчуваю, що ми віддаляємося одне від одного. Я не хочу говорити з ними про війну… А більше мені нема про що говорити. Тому близькості та порозуміння у нас стає все менше. Сподіваюся, потім буде краще — коли зможу проводити з ними більше часу».

Максим Попов:

«Зазвичай людина, яка має бойовий досвід, не обговорює його в родинному колі. Можу розповісти якісь прикольні спогади, але що саме там було і через що довелося пройти, я ніколи цього розповідати ні доньці, ні дружині не буду.

У мене дитина вже доросла, їй в цьому році виповнилось 23 роки. Це, звичайно, вже не таке спілкування, як з маленькою дитиною. Але моя донька для мене є головною мотивацією.

Ще навчаючись в школі, вона вирішила вступити у виш в Німеччині. Але провчившись там півтора року, прийняла рі­шення, що не хоче продовжувати. Здала всі заліки, екзаме­ни і повернулась додому. Сказала, що не хоче присвячувати своє життя чужині. Вона хоче жити тут, зробити все, щоб Україна перемогла.

Її не лякає, що фактично доведеться відбудовувати країну з нуля. Але саме цим вона і хоче займатись. Своє майбутнє вона вирішила пов’язати саме з Батьківщиною. І це для мене потужна мотивація виборювати нашу перемогу».

Семен Бантюк:

«Моєму сину 10 років. Він любить програмування і настіль­ні ігри. Після широкомасштабного російського вторгнен­ня разом з моєю дружиною вони виїхали до Німеччини. За більш ніж півтора року я бачив сина лише два тижні, але ми, звичайно, підтримуємо зв’язок. Взаємини з сином і спілку­вання у мене навіть дещо покращились за час війни, бо ми з ним завжди були друзями. І зараз цей зв’язок батька з сином став ще сильнішим.

Він дуже пишається мною і всім скрізь розказує, що його татусь захищає нашу країну від ворогів. Його підтримка для мене є дуже важливою, адже ми боронимо нашу Батьківщи­ну перш за все для наших дітей, щоб вони могли повернутись і будувати своє майбутнє тут вдома».

Євгенія «Щастя»:

«Маю трьох дітей. Сину 21 рік, донькам 15 і 11 років. 24 лютого 2022-го добровільно стала до лав Сил ТрО. Щоб під­тримати мене і з відчуття гордості за мамин крок, мої діти перейшли на українську в спілкуванні.

В перші місяці повномасштабного вторгнення росії було важко, оскільки спілкування з сім’єю обмежилось пере­пискою в соціальних мережах, а з часом родинні зв’язки стали слабшати.

Згодом військова служба перевернула і моє світосприй­няття, і життя моїх дітей. Там, де раніше були конфлікти, ми порозумілися. Мої рідні стали самостійнішими, відпо­відальнішими, згуртувались і стали один для одного опо­рою.

Наразі, поки триває служба, я для них зовнішній, не завж­ди зрозумілий, «об’єкт». Нас розділяє відстань, ми пере­живаємо різні емоції. Та вони продовжують мене підтри­мувати. Сподіваюсь, після нашої перемоги ми встигнемо надолужити втрачений час і відновити душевний зв’язок».

Вадим «Африка»:

«У мене вже доросла дочка. Є онук шести років. Зараз вони за кордоном. На початку в них були проблеми з мовою, але зараз розмовляють іноземною доволі пристойно. В нашій сім’ї нечасто обговорюють війну. Онуку навіть спочатку не казали, що дідусь пішов у військо. Але коли він дізнався, що я воюю з «поганими людьми» і захищаю Україну, то тепер дуже пишається мною і підтримує.

Був момент, коли донька, після приїзду до Києва цього літа, попросила розповісти мені все про війну. Я був здивований, бо вона завжди намагалася триматися від «бруду війни» по­далі. Не відразу, але я обрав вечір і розповів багато чого.

Я хочу залишити своїм рідним мирну демократичну кра­сиву Україну.

Водночас навіть дивлячись на дітей у прифронтових містах, де немає ні електроенергії, ні шибок у вікнах, взагалі нічого, що було би пов’язано з мирним життям, коли немає у до­статку ні води, ні їжі, то розумієш, що бити ворога — чи не єдина реальна можливість хоч якось вплинути на їхнє життя, закінчивши це все».

Максим Рибальченко:

«У мене двоє чудових дітей, син 10 років та донька 4 роки.

Коли почалась війна, вагань йти у військо чи ні, в мене зов­сім не було. Важко було усвідомлювати, що я можу більше не побачити дітей, але якщо не піти, то жах війни зайде значно далі на наші території.

Інтернет змінив багато чого у цьому світі, так само він змі­нив і війну. Завдяки тим самим старлінкам, навіть у найгаря­чіших місцях за сотню метрів від лінії оборони, я мав змогу написати рідним, подивитися їхні відео, які вони мені запи­сували. Це дуже сильно допомагало морально.

Саме питання війни з сім’єю ми майже не обговорювали. Вони знали де тато, що він робить, але ми говорили здебіль­шого про них: що вони робили, що нового дізналися і т.д. Відстань, звісно, впливає на стосунки, і віртуальний зв’язок не замінює живого спілкування, але все одно це дуже сильна моральна підтримка.

І у найважчі моменти, коли все у цьому житті здавалося може стати неважливим, єдине, про що я завжди згадував — це про свою сім’ю та дітей».

Олексій Зьома:

З початком широкомасштабної війни та вступу до лав ТрО ЗСУ можливості спілкуватися з сином майже не стало.

Мій син – хлопчик дошкільного віку дуже нервував через обстріли, війну, необхідність ховатись у темних та вогких підвалах та через те, що тата не було поруч.

Нам вдавалося періодично спілкуватися телефоном та підтримувати один одного. Це спілкування було і є важливим, оскільки згадуючи минулі подорожі та спільні прогулянки, якісь справи та пустощі, ми абстрагуємось від воєнного сьогодення. Плануємо спільне майбутнє, якусь цікаву подорож чи просто будемо гуляти на майданчику біля дому. Такі прості балачки ріднять та підсилюють нас, вони необхідні нам обом. 

Побачитися з сином ми змогли вже тільки безпосередньо перед першим виїздом на бойові. Мав декілька годин на спілкування з родиною. Що мене найбільше вразило, так це те, що начебто просто хлопчик-дошколярик став більш організованим, менш балакучим, більш зібраним. Ніколи не забуду як він знаючи, що маємо декілька годин на час разом, напружено міркував та приймав рішення, що в цю гру грати не будемо, бо не встигнемо, туди не підемо, бо витратимо багато часу.

Він прискіпливо до кожної хвилини планував, що ми будемо робити в цей нетривалий термін разом: в що будемо грати, що читати.

Зараз, дивлячись в очі сина, в очі інших дітей, що були під обстрілами та терпіли страх знищення, голод, холод, неможливість бути з батьками та втратили впевненість в безпечності навіть найближчого майбутнього – розумієш, все це назавжди змінило їх.

Це суттєво вплинуло на мене та моє ставлення до наслідків цієї війни. Бо змінити те, що сталося, ніхто не в силі, і всі діти України, що пережили та переживають цю війну, позбавлені нормального дитинства назавжди. Моє завдання як батька та захисника України – повернути їм спокійне та безпечне життя і максимально унеможливити повторення такої війни в майбутньому.

Сергій «Спис»:

Мій син (в лютому 2022 року йому було 14) опинився в окупації, був під Димером в Вишгородському районі. Ледь за півтора тижня виїхав звідти з родиною сусідів, у яких своїх троє дітей. Я побув з ними в Вишневому днів п’ять…

Ситуація в Києві була не зрозумілою й було прийнято рішення відправити його з родиною сусідів за кордон. Спочатку була Польща, потім вони переїхали до Риму. Я з ним списувався чи, коли була можливість, зідзвонювався Вайбером.

В серпні 2022 року, коли мене було поранено, він дуже переживав. Ми з ним побачились тільки в липні 2023 року, коли я зміг приїхати до нього в Рим під час відпустки.