Комбат "Граф". Зібрав армію через ТікТок і вибив "вагнерівців" з Харківщини

На шевроні Максима Зінченка – позивний “Граф”. Побратими його жартома називають “Граф Липецький”. У когось виникає асоціація з російським містом Липецьк, але йдеться про звільнені українські Липці на Харківщині – за 9 км від кордону з Росією. У вересні батальйон Зінченка звільнив це село і вийшов до держкордону.

У своїй розповіді для проєкту “Великі битви” комбат Максим “Граф” Зінченко згадує про досвід виживання у лісі, про мишей і щурів на двох ногах, про те, як врятував цивільного від загибелі, а той віддячив йому машиною, і про потужний батальйон, який прогнав росіян із Харківщини і який він зібрав через ТікТок.

Граф стає Липецьким

Камуфльована “Тойота Тундра” мчить із Харкова на північ у бік кордону. Про запеклі бої в цьому районі нагадують зруйновані житлові будинки. Розбиті Циркуни та Руські Тишки, але найбільш пошкоджене на цьому напрямку – село Борщова.

Одного травневого дня українські бійці впродовж 9-ти годин билися за Борщову. “Тоді по наших підрозділах прилетіло 130 пакетів “Градів”, 120-й міномет не замовкав, прилетіло дві “Точки-У”, а в кінці – нас накрили “фосфором”, – згадує комбат. 

Відійти з Борщової українські бійці вирішили лише тоді, коли зрозуміли, що можуть потрапити в оточення росіян, які зайшли в тил.

Їдемо по вулиці Миру, яка тягнеться аж до дорожнього знаку “Липці”. Максим Зінченко згадує, як отримав подвійний позивний:

“Я взагалі нічого не п’ю важче за квас. Якось мій друг сфотографував мене з “Чівасом”. Я показував, що з мене магарич. А він каже: “Якщо зайдеш в Липці, то станеш Графом Липецьким, а я буду – Бароном Проходянським”.

Невдовзі батальйон Графа таки увійшов у Липці та встановив тут український прапор. Бійці Зінченка повторили це і в селі Стрілеча на самому кордоні з Росією. Друг Зінченка зі своїм підрозділом увійшов у сусідні села – Малі та Великі Проходи. Тож жарт отримав право на життя.

За Липцями авто комбата повертає направо – на територію метрологічної станції. Одразу впадає в око, що майже вся земля тут перекопана.

“Це все накопане ними. Це їхні бліндажі. Деякі бліндажі – у два поверхи”, – пояснює Зінченко.

Ще пару місяців тому тут, на височині, на території 1000 на 200 метрів був укріпрайон окупантів. З будівлі станції відкривається вид на кілометри навкруги. Звідси до Північної Салтівки (житловий район у Харкові – авт.) – 20 кілометрів.

“Тут стояли САУ, артилерія. Звідси долітало до Харкова, Борщової”, – розповідає Граф. Від цієї точки до харківської окружної – 19 кілометрів, до Борщової – лише 6 кілометрів.

Тут досі лишилися сліди росіян. Вони покинули багато документів. На мотузках висять шкарпетки та спіднє. На землі розкиданий хліб, картопля, консерви. У мішках стоять макарони, у трилітрових банках – консервована цибуля. Посеред території, де нема водопостачання – чотири пральні машинки. І купи сміття.

“Усе якесь засране. Порядку тут ніде нема”, – підсумовує Максим Зінченко.

Буржуйки та дрова вказують, що окупанти готувалися до зими і не планували відступати. На одному з бліндажів білою фарбою написано “wAgner”, тут же Граф знаходить і трафарет.

“Тут стояли вагнерівці. Звичайні орки. Як-от лякали кадирівцями, а виявилося, що вони звичайні боягузи. Тут кадирівців не було, були осетини. Якщо їх тут вже немає, то які вони воїни? Не виконали наказ Путіна. Бігли вони крепко”, – згадує комбат.

Підполковник йде сержантом

Майже 25 років Максим Зінченко прослужив у ЗСУ. У 2017-му став заступником начальника командного пункту – начальником бойового управління 92-ої механізованої бригади, певний час провів у зоні Операції об’єднаних сил. Потім працював військовим комісаром Харківського району. 

У листопаді 2021-го звільнився у званні підполковника і почав викладати на військовій кафедрі Університету цивільного захисту. Старшим викладачем зустрів широкомасштабне вторгнення.

Зінченко вирішив повернутися на службу, але посади для підполковника у лютому 2022-го не знайшлося. Друзі з 113-ої бригади Сил територіальної оборони запропонували взяти його сержантом. І він погодився.

Далі група з 35 осіб включно із Зінченком виїхала на Північну Салтівку. Планували затриматися на кілька годин, але вийшло на 12 днів.

“Зелені очі” в АТБ

Свої позиції бійці Сил тероборони облаштували навколо розбитого супермаркету АТБ – на перехресті вулиць Наталії Ужвій та Леся Сердюка, що веде на виїзд з міста. Поруч звели блокпост, вирили окопи. 

Спочатку жили в магазині. Там же у підвалі переховувалося 120-130 людей із сусідніх багатоповерхівок. Керівництво магазину дозволило брати продукти.

“Спочатку нам сказали: “Беріть усе, що завгодно, але на касі показуйте на камеру”. Не питання. Ми налагодили процес. І заборонили підходити до спиртних напоїв, бо там же від елітки, закінчуючи всім”, – розповідає Зінченко.

Бійці роздавали цивільним продукти, а спиртне, запевняє, за 12 днів ніхто так і не взяв. На 3-4-ий день їхнього перебування в АТБ приїхав старший лейтенант з 22-го батальйону, попросив щось поїсти. Граф повів його всередину магазину, почав складати кошик. 

“Підходжу до ковбас, кладу йому. А він питає: “Можна я буду зараз їсти?” Та можна, кажу. І ось він бере цю ковбасу і жадібно кусає. Я подивився йому в очі, а вони зелені. Так він цілу палку навернув, запив колою. І тоді я подумав: “Чого мені тут жаліти продукти?”, – згадує Граф.

Підрозділ того старлея три дні в холоді-голоді просидів у посадці, бо не міг вийти до своїх. Наступного разу такі “зелені очі” Зінченко побачив у Циркунах, коли після звільнення села з підвалів почали виходити місцеві.За два тижні харчі майже закінчилися. Тоді Граф надіслав керуючому АТБ фото з порожніми полицями та двома РПГ на них і підписав: “Усе розпродали, з’явився новий товар”.

Врятував життя – отримав “Тундру”

Якось о 7-ій ранку під час чергування на Північній Салтівці Граф почув стрілянину на сусідній вулиці. Там же побачив “Тойоту Тундру”, яка гнала на повній швидкості.

“Вона повернула на нашу вулицю і мчить на наш блокпост. Хтось стріляє, машина зупиняється, і звідти випадає чоловік. І найстрашніше – одразу крики та плач дітей та жінки. Я поки біг до машини, то напевно посивів одразу”, – згадує Зінченко.

У чоловіка йшла кров. Майже одразу підбіг начальник медичної служби бригади і заткнув рану. А медичний рюкзак залишився на позиції в 200-300 метрів звідти. 

“І лише я знав, де той рюкзак. Я побіг у всій амуніції по снігу. Прибіг захеканий, увесь мокрий”, – продовжує Граф. 

Медик наказав йому тримати рану – куля зайшла водію в ключицю. 

“Я пальцем затискаю, лягаю під нього, кладу його на себе. Його починає трусити чи то від переляку, чи то від холоду. Я його заспокоюю: “Все нормально”, починаю гладити по голові, не пам’ятаю, що йому розповідав”.

Максиму здавалося, що медик надавав чоловіку допомогу цілу вічність. Увесь цей час кров пораненого стікала на нього. Тоді Зінченко сказав медику: “Якщо мене поранять, то краще добийте мене”. Проте для водія все завершилося добре, його забрала швидка.

За два тижні Графу зателефонували. Це був поранений водій. 

“Машина не моя, фірми. Якщо вам дуже потрібно, то візьміть її. Може, вам більше користі і щастя принесе, ніж мені”, – сказав чоловік.

Нині Зінченко їздить на тій “Тойоті”. Домовилися, що це – оренда. Якщо машина вціліє до кінця війни, повернеться до власника.

Сержант формує 229-й батальйон

У березні хтось у командуванні харківської бригади Сил тероборони дізнався, що підполковник Зінченко служить сержантом. Тоді у Харкові почали набирати нову бригаду ТрО. Графу запропонували сформувати один із батальйонів.

У травні, за два місяці після створення батальйону, Граф повів бійців у бій. 

“Усі чекали: коли вже? На блокпостах усім набридло стояти. І тут ми пішли”, – згадує командир піднесення в лавах батальйону.

Вони були в другому ешелоні наступу в напряму Циркунів. Одразу за харківською кільцевою дорога була завалена підбитою російською технікою. За один день – 10 травня – бійці Графа зайшли і в Циркуни, і в Руські та Черкаські Тишки.

“Проти росіян зіграло те, що вони тут не “закопалися”. Вони стояли в режимі “раптом вийде” (прорватися на Харків – авт). Ну, і наші хлопці потужно лупили, і ми вже були більш підготовлені”, – пояснює комбат успіх травневого наступу. 

Тоді ЗСУ зупинилися на околиці Борщової. Звідти вибити росіян не вдавалося кілька місяців. Батальйон Графа двічі брав участь у походах на Борщову: спочатку з добровольчим підрозділом “Фрайкор”, потім з 22-им батальйоном.

“Нас заходило 60 військових, і 60 я вивів. Було 5 трьохсотих, але легких”, – каже комбат. І додає, що у будь-якому бойовому завданні головне – повернутися живими.Про остаточне звільнення Борщової ЗСУ заявили 11 вересня. На той час Граф очолював вже інший батальйон.

Батальйон 24/7

Наприкінці травня Граф отримав нове завдання – сформувати ще один батальйон тероборони – 247-ий. Він записав відео і закликав харків’ян вступати до Сил ТрО. 

Нині комбат жартує, що ролик знімали у кращих традиціях Михайла Добкіна (мається на увазі зйомка передвиборчого ролика Добкіна, дублі якого потрапили в мережу в 2007-му). Своє відео Граф виклав у Фейсбук та ТікТок. І вже за кілька днів батальйон отримав 8 тисяч заявок. Більше 90% довелося відсіяти.

Найкраще сито для бажаючих потрапити на війну організувала жінка з позивним “Оса”, яка служила у 229-му батальйоні. У цивільному житті вона працювала начальником кадрів бронетанкового заводу. 

“Заряджала увесь негатив, спеціально розповідала, що очікує бійців, що доведеться і наступати, і кров бачити. І 70% одразу відсіювалося”, – згадує комбат особливості відбору.

За два тижні Граф сформував новий боєздатний підрозділ. З ним повернувся в район Борщової. І за кілька місяців пішов на звільнення села Липці. Але цьому передували два місяці в лісі.

Як партизани у лісі

Від Харкова в бік Росії йдуть дві паралельні дороги. Одна – через Циркуни та Липці до прикордонного села Стрілеча. Інша – так звана “бєлгородська траса” – через Руську Лозову до пункту пропуску “Гоптівка”. А між ними – ліс. Він бере свій початок ще в самому Харкові.

Саме в цьому лісі Граф зі своїм підрозділом провів два літні місяці. 

“Ми згадали всі фільми з дитинства, зрозуміли, як жили партизани у Другу світову війну”, – згадує цей період комбат.

“Люди втрачали орієнтацію і в декого це викликало занепокоєння. У лісі загострюються почуття: кожен шурхіт, кожна зламана гілка викликає занепокоєння, вночі спати не можеш”, – згадує комбат. 

Непокоїли його бійців три російські ДРГ, які працювали в тилу: заходили з блукаючим мінометом і обстрілювали. Одну ДРГ вони ліквідували, дві інші – вийшли з лісу.“У мене в третій роті є три десантники, служили у 25-ці. І саме на них вийшли росіяни. Мої їм конкретно наваляли: 8 двохсотих було, купа трьохсотих. Коли пішли наступного дня подивитися, то все було у крові”, – вихваляється Граф.

Найбільше ж допікали миші. Їх було так багато, що вночі краще було обходитись без нічника. 

“Порядка 20 осіб перехворіли на лептоспіроз – велика температура, на печінку дає, важка хвороба. Миші ж де бігають, там і гадять. Руки не помив, і все – хворієш”, – пояснює комбат шкоду від гризунів.

Харчувалися сухпайками, згодом почали готувати на примусах. Буржуйки не використовували, бо дим у лісі міг видати місце розташування. Попри це підрозділ постійно перебував під обстрілами. У той період росіяни не шкодували на піхоту ні мін, ні снарядів артилерії чи ракет “Граду”. Тож важливим було окопатися. 

“Ми там місто під землею з бліндажів та переходів зробили”, – запевняє комбат.

Поставлене завдання підрозділ виконав. Спочатку – прикривав з боку наступаючі сили та перерізав дорогу логістики російських військ. А коли надійшов наказ наступати, вийшли на Липці.

Лісові партизани звільнили Липці

На півночі від Харкова вересневий наступ почався на кілька днів раніше, ніж на південному сході.

Батальйон Графа отримав команду йти на Липці. На їхній ділянці фронту це було надто складним завданням. Росіяни стояли на висотах і гарно проглядали усі підходи з боку лісу. Плюс на перешкоді була річка Харків.

Усі дороги і мости були заміновані, тому довелося йти пішки без техніки. План був розділитися на 4 групи і заходити у село із заходу під прикриттям артилерії.

Одна група йшла через дамбу, інші – через садові товариства, там є три мости через річку, які можна пройти пішки. Коли одна група просувалася, то звітувала: “Чисто”, і за нею йшли наступні бійці.

Так просунувся весь батальйон.

Увесь бій за Липці тривав пів дня. До 13-ої години вдалося розмінувати дамбу і через неї змогла проїхати техніка. До вечора українці вже були на кордоні з Росією в районі села Стрілеча. Загалом за день вони пройшли 17 кілометрів.

Чи можна вибачити росіян?

Нині у планах комбата – звільнити Крим. У Графа там досі живе теща. 

“Мамо, чекайте, ми скоро прийдемо!” – каже він на камеру під час розмови з авторами проєкту “Великі битви”.

Ще на півострові мешкає його старша сестра. Колись жінка 20 років служила в ЗСУ. У 2022-му вона підтримала широкомасштабне вторгнення Росії.

“Вона сказала: “Потєрпі, братішка, ми скоро освободім”. Після такої заяви…”, – замовкає на півслові підполковник. Із сестрою він більше не спілкується.

Зінченко – з Молочанська Запорізької області. 5 років тому звідти перевіз маму до Харкова, щоб була ближче до нього. Купив будинок, зробив ремонт. А навесні під час російської агресії туди прилетів снаряд – дах знесло, вікна повилітали. 

“Я приїхав – усе побите. Мати лежить у домі, загорнута в ковдрі. Я її забрав, зараз у мене в квартирі живе. Що росіяни можуть мені розповісти, щоб я їх вибачив?” – чоловік залишає питання без відповіді.

Будь-які домовленості з росіянами, на думку комбата, можна вести лише після повної деокупації України. Тоді, припускає, він повернеться в університет викладати. 

“Хочеться до студентів. Частинку себе вже вклав. За кожного військовослужбовця буду пам’ятати все життя. Після війни доведеться щось організовувати для них. Але спочатку треба виграти війну”.

Олексій Братущак, Костянтин Рєуцький, для УП 

“Великі битви” – спільний проєкт Сил територіальної оборони ЗСУ та “Української правди”. Його метою є збереження пам’яті про події російсько-української війни. 

Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити деталі кожної з ключових подій цієї війни. Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність – таку мету ставить перед собою команда проєкту.